Тоді він примусив себе виявити цікавість до гонитви, а потім, коли вони знову поїхали в колосок, один за одним, почав стежити за тінню свого господаря; вона то з’являлась, то зникала за ближчими контурами сухорлявого. Вже чотири дні, як вони покинули позаду границю світу і їдуть оцим безлюдним, сливе безводним краєм, не маючи нічого, крім шматка сушеного м’яса під сідлом, – їдуть через гори, через кручі, де, напевно, крім тих утікачів досі ще ніхто не бував, і все – задля цього!
Усе це робили вони заради дівчини, простої, норовистої дитини. А тим часом у місті повно людей – дівчат, жінок, ладних виконувати найпідліші бажання цієї людини! «Чому ж з примхи пристрасти хоче він саме тієї одної?» – питав сам себе маленький чоловік і хмуривсь, обурюючися проти всього світу, і облизував губи почорнілим язиком. Такий звичай у його господаря, – більше він, слуга, нічого не знав. Виходить, усе через те, що вона насмілилася втекти від нього...
Він випадково спинився поглядом на довгій смузі високого бадилля з пір’ястими верхами, що разом нахилилося до землі. Кінці шовкової хустки на шиї в нього так само затріпотіли і потім ізнов обвисли. Вітер дужчав. Принаймні він зірвав з усього навкруги машкару мертвого заціпеніння. Це вже було добре.
– Галло! – крикнув сухорлявий.
Усі троє враз спинились.
– Що таке? – спитав господар. – У чому справа?
– Он там, – почав сухорлявий, показуючи вперед на долину.
– Що там?
– Там щось рухається – посувається сюди, до нас.
Ще він не договорив, як на хребті горба з’явивсь якийсь жовтий звір і почав швидко спускатися до них. То був здоровенний дикий собака. Він мчав за вітром, висолопивши язика, і на хвилину не міняючи своєї біги, з такою напруженою рішучістю, що, здавалося, навіть не помічав вершників, до яких наближався. Він біг, підвівши догори морду, і було ясно, що він не гнався за якоюсь здобиччю. Коли собака наблизився, маленький вершник намацав свою шаблю.
– Скажений, – промовив сухорлявий.
– Гукнімо, – запропонував маленький і закричав.
Собака вже порівнявся з ними. В повітрі блиснуло лезо шаблі, але собака раптом метнувся вбік і, важко дихаючи, промчав далі, повз вершників. Маленький подивився йому вслід.
– А піни нема, – зауважив він.
Чоловік з вицяцькованою сріблом уздечкою якийсь час вдивлявся в далечінь, а потім гукнув:
– Уперед! Що нам до того? – і він стиснув острогами свого коня.
Маленький не хотів сушити собі голови загадкою, чому втікав той собака, коли за ним ніхто не гнався, крім вітру, і поринув у думки про людську долю. «Вперед!» сказав він пошепки сам собі. «Чому це одній людині дано говорити: «Вперед!» і з такою силою примушувати інших виконувати її бажання? Чоловік зі срібною уздечкою все своє життя говорить це слово. А що, коли б я сказав його?» – розважав маленький вершник. Та люди дивувались, навіть коли хтось насмілювався не послухатись найбезглуздішого наказу свого господаря. Оцю дівчину-метиску всі вважали, та й він сам уважав за божевільну, мало не за блюзнірку.
Думки його перекинулись на сухорлявого вершника зі шрамом на губі. Він такий самий дужий, як його господар, такий же відважний, якщо не відважніший за нього, – і що ж? Йому судилось тільки коритися, безсуперечно коритись в усьому...
Якесь неприємне відчуття в руках і в колінах вернуло його до дійсности. Він почував, що щось воно не так, і догнав сухорлявого.
– Ви звернули увагу на коней? – спитав він півголосом.
Сухорлявий запитливо зиркнув на нього.
– Їм не подобається цей вітер, – сказав маленький. Чоловік зі срібною уздечкою озирнувся на нього, і він від’їхав назад.
– Усе гаразд, – відповів сухорлявий. Знову якийсь час вони їхали мовчки. Передні двоє, нахилившись, пильно придивлялись до слідів, а останній стежив за туманом, що стелився пустельною долиною і насувався щораз ближче, тим часом як вітер дедалі дужчав. Здалеку, ліворуч, помітив він лінію якихось темних постатей, – може, то дикі свині мчали долиною. Але він не сказав про це і слова, і так само не згадував більше, що коні зробилися неспокійні.
І враз він побачив спочатку одну, а потім дві великі білі блискучі кулі, схожі на велетенські клубки чортополохового пуху. Вони летіли за вітром впоперек їхньої дороги, кружляли високо в повітрі, здіймалися вгору і спускались униз, зупинялись на мить у повітрі і знов неслися вперед. Углядівши їх, коні ще більш занепокоїлися.
Незабаром він помітив, що багато, – дедалі більше, – цих летючих клубків швидко несеться через долину просто на нього.