Раптом вершники почули якийсь вереск. Їм навперейми промчав здоровенний дикий кабан; на мить він повернув голову, глянув на них і погнався далі долиною. Вершники спинились і, попідводившись на сідлах, вдивлялись у чимраз густіший туман, що насувався на них.
– Коли б не цей пух... – заговорив ватажок.
Ярдів за двадцять летів великий клубок. Тепер можна було розглядіти, що то зовсім не гладенька куля, а щось величезне, м’яке, волокнисте, розтріпане, – неначе зв’язане за ріжки простирало. Воно летіло, перекидалось, мов якась повітряна медуза, тягнучи за собою павутинисті нитки і волокна, що коливались у повітрі.
– Це не пух, – сказав маленький вершник.
– Не подобається мені ця штука, – відказав на те сухорлявий.
Вони ззирнулися між собою.
– Будь вони прокляті! – крикнув ватажок. – Їх повно в повітрі. Як так і далі буде, ми не зможемо зрушитись з місця.
Під впливом того інстинкту, що примушує табун оленів вишиковуватися низкою, натрапивши на щось непевне, вони повернули коней проти вітру і проїхали кілька кроків, вдивляючись у білі маси клубків, що пливли в повітрі і насувались на них. Клубки ті неслися за вітром з якоюсь плавною швидкістю, безгучно підносячись і спускаючись, припадаючи до землі, відскакуючи і знову високо злітаючи, – усі враз, із спокійною, начебто свідомою певністю.
Передові загони цієї чудної армії посувалися праворуч і ліворуч від вершників. Побачивши один з клубків, який котивсь по землі, міняючи свою форму і ліниво розгортаючись у довгі бинди та пасма, що чіплялися за все дорогою, всі троє коней сполохались і затупцювали на місці. Ватажка раптом пойняла нерозважлива нетерплячка. Він почав обкладати ці рухливі клубки прокльонами.
– Рушаймо! – гукав він. – Вперед! Що нам до цього всього? Як вони можуть стати нам на перешкоді? Назад, за слідами!
Лаючись, він пригнувсь до коня і натягнув поводи.
– Я поїду за слідами, кажу вам! – кричав він оскаженіло. – Де ж вони, де ті сліди?
Він напнув повіддя, – а кінь усе танцював на місці, – і почав шукати їх у траві. Довга, липуча нитка пристала йому до лиця, сиве пасмо обвилося навколо руки, якою він тримав повода, щось велике, багатоноге прудко пробігло йому по потилиці. Він глянув угору і побачив, що один із сірих клубків завис над ним, тримаючись на цьому павутинні, мов на кітві, і лопотів своїми краями, як лопотить вітрило, коли човен повертає, – тільки зовсім безгучно.
Йому видалося, ніби він бачить у цій масі безліч очей, скорчені тулуби, довгі багатосуглобові ноги, що чіплялися за свої кітви-нитки, щоб спустити на нього сіру масу. Якийсь час він пильно дивився вгору, стримуючи сполоханого коня інстинктовим рухом вправного їздця. Потім чиясь шабля плазом торкнулася його спини, над головою в нього блиснуло лезо; воно перетяло павутиння рухливого клубка, і визволена сіра маса знялася вгору і полетіла геть.
– Павуки! – пролунав голос сухорлявого. – В цих клубках повно величезних павуків. Гляньте сюди, господарю!
Але чоловік зі срібною уздечкою, мов зачарований, стежив за тим, як летіла сіра маса.
– Погляньте ж, мій пане!
Господар отямивсь і подивився на червоного, роздушеного гада, що лежав на землі, конаючи, безсило ворушив ногами.
Потім сухорлявий показав рукою, що на них спускається новий клубок, і господар похапцем вихопив свою шаблю. Там попереду, в долині, тепер немов клубочилась подерта на клапті завіса туману. Ватажок силкувався зрозуміти становище.
– Геть звідси, мерщій! – крикнув маленький. – Скачіть униз долиною!
Те, що сталося потім, нагадувало зам’ятню під час бою. Вершник зі срібною уздечкою бачив, як маленький проскакав повз нього, скажено рубаючи гадане павутиння; бачив, як він з розгону наскочив на коня сухорлявого, і як той перекинувся разом з вершником. Його власний кінь метнувся вбік і промчав кроків з десять вперед, перш ніж він спромігся приборкати його. Тоді він озирнувся назад, спочатку глянувши, чи нема небезпеки, і побачив коня, що качався по землі, а коло нього стояв сухорлявий і рубав шаблею пошматовану сіру тріпотливу масу, від якої тяглися довгі пасма, обволікаючи і коня, і вершника. А щільні клубки павутиння насувались суцільною лавою, мов клубки чортополохового пуху на пустці вітряної липневої днини.
Маленький вершник зліз із коня, але не наважився пустити його. Одною рукою він силкувався стримувати тварину, що рвалась і пручалась, а другою весь час без пуття рубав шаблею. Помацки другого клубка заплутались, потяглися вниз, і ця друга сіра маса теж поволі осіла.
Вершник зціпив зуби, напнув поводи, нахилив голову і стиснув свого коня острогами. Кінь сухорлявого все ще качався по землі. На клубах у нього була кров і якісь ворухливі тіні. Сухорлявий раптом покинув його і побіг до свого господаря, та зміг зробити не більш як десять кроків. Ноги йому були обплутані сірим, що заважало бігти. Дарма розмахував він своєю шаблею – сірі пасма маяли навколо нього, а лице вкривав тонкий сірий серпанок. Лівою рукою він бив по чомусь, що сиділо на його тілі, потім враз спіткнувся і впав. Спробував був встати, але впав ізнов і раптом несамовито заголосив: «Ой-ой-оой!»