Господар побачив, що по ньому і поруч нього, по землі, бігали велетенські павуки.
Тим часом як господар силкувався примусити свого коня підійти ближче до цієї сірої постаті, що репетувала і борсалася в марних зусиллях підвестися, залунав тупіт копит, і маленький вершник, без шаблі, лежачи животом поперек сідла на білому коні і вхопившись йому в гриву, як вихор промчав повз свого хазяїна. І знов липуче пасмо сірого павутиння мазнуло ватажка по лиці. Скрізь і навколо нього, і над його головою безгучно кружляли клубки павутини і насувалися ближче і ближче.
Згодом, аж до дня своєї смерти, не міг він пояснити собі, як усе те трапилось. Чи він повернув свого коня, чи той сам поскакав слідом за білим конем? Досить сказати, що в наступну мить він уже нісся вчвал униз долиною, шалено вимахуючи шаблею над головою. Вітер дедалі дужчав, і повітряні судна павуків, їхні повітряні вузли і простирала немов свідомо мчали за ним навздогін.
Туп-туп-туп, цок-цок-цок – скакав вершник зі срібною уздечкою, не думаючи про те, куди скаче, з переляканим лицем, позираючи то праворуч, то ліворуч і з шаблею напоготові. А попереду, за яких кілька сотярдів, їхав маленький чоловік, усе ще не сівши як слід на сідло. Розірване павутиння довгим хвостом волочилось за ним. Очерет згинався перед ними, вітер щораз міцнішав; озираючись, господар бачив за плечима в себе клубки павутиння, що здоганяли його чимдуж...
У голові в нього була одна лише думка – втекти від цього павутиння, і тому тільки в останню мить, коли його кінь уже напружився, щоб стрибнути, помітив він, що перед ним – урвище. Весь час він їхав, припавши коневі до шиї, а тепер раптом вирівнявсь і відхилився назад, але було пізно.
Та хоч йому й не пощастило перескочити яр, проте він не забув, як треба падати, і відразу опанував себе, коли його кінь стрибнув уперед. Вершник тільки ушкодив собі плече, а кінь його покотився вниз, забив у корчах ногами і незабаром затих. Ватажкова шабля з розгону ввіткнулась вістрям у твердий ґрунт і переломилася надвоє, так наче доля не захотіла більше мати його за свого лицаря, а зламаний кінець, відскочивши, пролетів може на який цаль від його лиця.
Він умент зірвався на ноги і, затаївши дух, втупив погляд у клубки павутиння, що летіли за ним. Одну мить він хотів був кинутися навтіки, та згадав про яр і спинився. Метнувшись убік, щоб ухилитися від одного жахливого клубка, що летів близько нього, він почав похапцем спускатися стрімкими схилами, шукаючи такого місця, де не було вітру.
Опинившись унизу під захистом крутих берегів висхлої річечки, він зможе припасти до землі і безпечно стежити за цими химерними масами, що пролітали вгорі, аж поки не стихне вітер, а тоді можна буде тікати. І він довго лежав там, скоцюрбившись, і дививсь, як пливли вузенькою смугою неба в нього над головою сірі розкошлані маси, тягнучи за собою свої довгі пасма.
Раз один павук, відбившись від інших, впав на дно яру недалечко від нього. Від кінця одної ноги до кінця другої був він із фут завдовжки, а тулуб мав завбільшки як половина долоні в людини. Постеживши якийсь час, з якою дивовижною швидкістю павук шукав здобичі і відскакував, чоловік підставив йому вкусити свою зламану шаблю, а потім підняв ногу в чоботі з залізною підковою і, лаючись, розчавив його на гамуз. Після того він довго дивився вгору і собі під ноги, чи не побачить де ще павука.
Переконавшись нарешті, що весь рій павуків не зможе впасти в яругу, він знайшов собі вигіднішу місцину, сів, поринув у думки і почав гризти своїм звичаєм суглоби пальців і кусати нігті. З цього стану вивело його несподіване прибуття вершника на білому коні.
Ще задовго до того, як він побачив свого служника, знав він, що той наближається, бо почув цокання копит, нетверду кінську бігу і заспокійливе нукання. Потім вигулькнула й жалюгідна постать маленького чоловіка, а за ним усе ще волочились сірі клапті павутиння. Хазяїн і наймит зустрілися мовчки, не привітались. Маленький чоловік був зморений, до краю пригнічений соромом; він зупинився перед господарем, що сидів на землі. Той злегка тріпнувся під поглядом свого підлеглого.