– Ну? – сказав він нарешті без найменшого натяку на свій колишній владний тон. – Ти покинув його?
– Кінь мій зовсім сказився.
– Знаю. Мій так само.
Наймит похмуро всміхнувся в лице своєму господареві.
– Я ж кажу: мій кінь поніс, – промовив чоловік, що мав колись срібну уздечку.
– Обоє ми боягузи, – відповів на це маленький.
Деякий час господар мовчав, в задумі кусаючи собі пальці і не відводячи очей від свого підлеглого.
– Не називай мене боягузом, – сказав він нарешті.
– Ви такий самий боягуз, як і я.
– Може, й боягуз. Є межа, за якою кожній людині випадає зазнати страху. І я зазнав його нарешті, та не в такій мірі, як ти. Отут-то й починається між ними різниця.
– Мені таке і не приснилось би ніколи, щоб ви могли покинути його. За дві хвилини перед тим він урятував вам життя... Та чому, власне, пануєте ви над нами?
Господар знову взявся до своїх пальців, і обличчя йому було похмуре.
– Ще ніхто не називав мене боягузом, – мовив він, – ніхто в світі... Краще зламана шабля, ніж ніякої... Не можна сподіватись, щоб слаба на ноги коняка витримала вагу двох людей протягом чотирьох днів. Я не терплю білих коней, та цього разу нічого не вдієш. Ти починаєш розуміти мене?.. Я помічаю, що на підставі того, що ти бачив і що вигадав собі, ти намислив закаляти мою добру славу. Такі, як ти, скидають королів з тронів... До того ж... ти ніколи не подобався мені...
– Мій пане! – почав благати маленький чоловік.
– Ні! – мовив хазяїн. – Ні!
Тільки наймит ворухнувся, він скочив на рівні ноги. З хвилину вони мовчки дивилися в вічі один одному. Над головами в них летіли клубки павуків. У наступну мить зашорошіло ріння під швидкими кроками, розлігся тупіт ніг, пролунав розпачливий зойк, потім – важке зітхання, удар...
Надвечір вітер ущух. Сонце заходило серед осяйного спокою, і чоловік, що мав колись срібну уздечку, нарешті обережно видерся з яру положистим схилом, та тепер він вів за собою білу коняку, що колись належала маленькому наймитові. Він був не від того, щоб повернутись до свого коня і зняти з нього срібну уздечку, але насувалася ніч, і він потерпав, щоб часом не знявся вітер і не застав його в долині; до того ж йому була огидна думка, що кінь його, мабуть, увесь обплутаний павутинням, а то й об’їдений доволі негоже.
І коли він подумав про те павутиння та про всі небезпеки, що перетерпів тієї днини, і про те, як він урятувався від них, руки його мимоволі намацали маленький амулет, що висів у нього на шиї. Серце йому переповнило почуття вдячности, і він міцно стис свою святиню. В ту саму мить глянув він вниз, у долину.
– Я занадто піддався пристрасті, – сказав він. – Дівчина прийняла заслужену кару. Її супутники теж, безперечно...
Та що це? Ген-ген у другому кінці долини, подаль порослих лісом схилів, він виразно побачив у світлі заходу легенький димок, що здіймався вгору.
Вираз спокійної покори на його обличчі раптом заступили гнів і подив. Дим? Він повернув білого коня і спинився, вагаючись. Трава тихенько зашелестіла під подихом вітерця. Віддалік на очереті заколивалось пошматоване сіре простирало. Він поглянув на павутиння, глянув на дим.
– Кінець-кінцем, може, це й не вони, – промовив він нарешті.
Але він знав, що помилки не могло бути.
Подивившись ще якийсь час на дим, він сів на білого коня.
Йому довелося прокладати собі дорогу між осілими масами павутиння. Чомусь на землі валялось багато мертвих павуків, а ті, що зостались живі, злочинно бенкетували, поїдаючи трупи своїх товаришів. На цокіт кінських копит вони розбігалися врозтіч.
Пора їх минулася. Без вітру, що міг би підняти їх з землі, без простирадел їм до послуг, вони не могли заподіяти йому ніякої шкоди, незважаючи на всю свою отруту.
Від тих, що, на його думку, надто близько підходили до нього, він відмахувався своїм поясом. А одного разу, коли кілька їх перебігало незахищеним місцем, у нього з’явилось бажання злізти з коня і потоптати їх ногами, але він переміг те бажання. Раз-у-раз повертався він на сідлі і позирав на дим.
– Павуки, – мурмотів він щохвилини. – Павуки!.. Добре, добре!.. Другого разу треба буде й собі виткати павутину.
НЕТЛЯ.
Ви, мабуть, чули про Геплея, – не про В. Т. Геплея-сина, а про славетного Геплея, того Геплея, що відкрив Periplaneta Hapliia, Геплея-ентомолога.
Якщо так, ви, напевно, знаєте і про велику ворожнечу між Геплеєм і професором Повкінзом, а все ж деякі з наслідків їх ворогування, можливо, будуть вам нові. Для тих, хто нічого не знає про цю ворожнечу, треба сказати на пояснення кілька попередніх слів, та коли лінивому читачеві неохота читати їх, він може лише перебігти їх очима.