Увесь ентомологічний світ чекав, затаївши дух, на Повкінзову відповідь. Він, безперечно, спробує відповісти, бо завжди був бойовитий... Та коли вона з’явилась, ота відповідь, то всіх приголомшила. Бо заперечення Повкінзове полягало в тому, що він дістав інфлюенцу, яка перейшла в запалення легенів, і вмер.
За даних обставин то, може, була найкраща відповідь, і громадська думка повернулася проти Геплея. Те саме товариство, що недавно радісно плескало обом гладіаторам, замислилося над таким наслідком. І справді, не могло бути жодного сумніву, що хвилювання, викликане поразкою, прискорило Повкінзову смерть. Для наукової полеміки теж є межі, казали поважні люди. Ще один руїнницький напад було здано до друку, і він з’явився напередодні похорону. На мою думку, Геплей не дуже старався затримати цю другу свою статтю. Всі пригадали собі, як Геплей цькував свого супротивника, але забули про вади цього самого супротивника. Злопідступна сатира погано звучить над свіжою могилою. Стаття викликала коментарі в газетах. Саме це й примушує мене думати, що ви, напевно, чули про Геплея і цю полеміку. Та, як я згадував, наукові робітники живуть у своєму власному маленькому світі; я певен, що половина тих людей, які рік-у-рік проходять щодня по Піккаділлі повз Академію, не змогли б сказати вам, де містяться наукові товариства. Багато котрі навіть уявляють собі науковий світ, як щось подібне до клітки з муштрованими звірами, де люди всіляких порід мирно лежать укупі.
На самоті з собою Геплей не міг простити Повкінзові його смерти. По-перше, то був з боку померлого ворога ганебний викрут, щоб перешкодити Геплеєві розтерти його на порох; а по-друге, Повкінзова смерть залишила в Геплеєвих думках якусь дивну прогалину. Двадцять років він уперто працював, іноді до пізньої ночі, безупинно всі сім днів на тиждень порався він з мікроскопом, скальпелем, сіткою, щоб ловити комахи, та пером, і майже вся ця праця так чи так стосувалася до його боротьби з Повкінзом. Европейська слава, що її набув Геплей, була наче якимсь випадковим додатком до тієї великої його ненависти. Він крок за кроком дійшов найвищого щабля в цій останній полеміці. Вона вбила Повкінза, але й самого Геплея, так би мовити, збила з пантелику, і лікар радив йому покинути на деякий час свою працю і відпочити. Отже Геплей поїхав на село, в один затишний куточок у Кенті, і там удень і вночі тільки й думав, що про Повкінза та про ті гарні речі, яких уже не можна було сказати про нього.·
Геплей почав розуміти, куди тягне його ця настирлива думка. Він вирішив боротися з нею і спробував читати побутові романи. Та йому не пощастило відвернути своїх думок від Повкінза: він бачив перед собою бліде обличчя небіжчика під час останньої його промови, що кожне її твердження давало Геплеєві блискучий привід до критичних зауважень. Геплей перейшов до фантастичної літератури, але ж і вона не захопила його. Він читав Стівенсонові «Розмови вночі на Острові», доки не дійшов до оповідання «Чортеня в пляшці», яке вкрай обурило його «почуття ймовірности». Тоді Геплей узявся за Кіплінґа, але виявилося, що Кіплінґ «нічого не доводить», до того ж він непочтивий і надто вульгарний, – оті учені де в чому мають дуже обмежені поняття. Нарешті Геплеєві, на його нещастя, потрапила до рук «Внутрішня Домівка» Анні Безант, і перший же розділ цієї книжки знову навів його думки на наукові товариства та Повкінза.
Після того Геплей вдався до шахів і знайшов, що вони трохи краще заспокоюють. Незабаром він опанував науку пересування фігур, головних гамбітів і фінальних позицій, і його партнерові, вікарієві, раз-у-раз випадало зазнавати поразок. Але потім циліндрична постать ворожого короля почала нагадувати Геплеєві Повкінза, – це він, Повкінз, стояв перед ним і, задихаючись, марно боронився від мату. Геплей поклав покинути шахи.
Може, студіювання якоїсь нової наукової галузі кінець-кінцем краще розважило б. Перемінити свою звичайну працю – от найліпший відпочинок. Геплей надумав поринути у вивчення діатомій і виписав з Лондона один із своїх маленьких мікроскопів разом з Гейлібетовою монографією про діатомії. Він гадав, що коли б йому пощастило завести добру суперечку з Гейлібетом, то, може б, він спромігся тоді почати нове життя і забути Повкінза. Невдовзі, з властивою йому завзятістю, він заходився працювати, ретельно вивчаючи мікроскопічних мешканців придорожнього ставка.