Одна річ була йому цілком ясна: його господиня, мабуть, нічого не зрозуміє в цій історії з дивною нетлею, особливо тому, що він її не піймав. Ніхто, крім ентомолога, не зміг би зрозуміти його самопочуття. Її, напевно, налякала його поведінка, проте він і тями не мав, як би його пояснити їй, що сталося. Він вирішив зовсім не згадувати про нічну пригоду. Після сніданку він побачив господиню в садку і зважився піти до неї побалакати, щоб заспокоїти її. Він розмовляв з нею про боби і картоплю, про бджоли, гусінь та ціни на садовину. Вона відповідала йому своїм звичайним тоном, але дивилась на нього трохи підозріливо і, походжаючи з ним по садку, старалася, щоб поміж ними була або грядка з квітками, або рядок бобів, чи щось подібне, Незабаром це почало його якось дивно дратувати, і, щоб не виказати своєї досади, він повернувся до хати, а потім пішов пройтися.
Під час тієї прогулянки нетля (чи певніше, метелик), що чимсь нагадувала йому Повкінза, не сходила Геплеєві з думки, незважаючи на всі його зусилля не думати про неї. Одного разу він зовсім виразно побачив її: вона сиділа, розправивши крила, на старому мурі вздовж західного краю парку, але, наблизившись, Геплей побачив, що то були лише два шматочки сірого та жовтого обріснику. «От випадок зворотної мімікрії, – сказав собі Геплей. – Не метелик скидається на камінь, а камінь на метелика». Другого разу щось пролетіло і запурхало навколо його голови, але зусиллям волі він відігнав від себе цю ману.
Удень Геплей завітав до вікарія і почав з ним дискусію на богословські теми. Вони сиділи в маленькій альтанці, вкритій терником, курили і сперечались.
– Гляньте на цю нетлю! – раптом сказав Геплей, показуючи на край дерев’яного стола.
– Де? – спитав вікарій.
– Хіба ви не бачите нетлі на тому кінці стола? – відповів запитанням Геплей.
– Авжеж не бачу, – відказав вікарій.
Геплей сидів, наче громом ударений. Він ледве зводив дух. Вікарій визирився на нього. Ясно, що він нічого не бачив.
– Очевидно, віра бачить не краще за науку, – нескладно зауважив Геплей,
– Я не розумію вашої думки, – відповів вікарій, уважаючи Геплеєві слова за якийсь новий аргумент, що стосувався до їх розмови.
Уночі Геплей побачив, що нетля повзе по його ліжкові. Він сів в одній сорочці з краю ліжка і почав міркувати сам із собою. Невже це тільки галюцинація? Він розумів, що котиться з гори, і боровся за свій добрий розум з такою самою мовчазною енергією, яку перше виявляв, змагаючись проти Повкінза. Психічні навички такі сталі, що йому видавалось, ніби все ще триває його боротьба з Повкінзом. Він добре розумівся на психології. Він знав, що такі зорові ілюзії бувають наслідком розумового напруження. Та в тім-то й полягала справа, що він не тільки бачив нетлю, а й чув, як вона стукнулась об край абажура, а потім об стінку, і відчував, як в темряві вона торкнулася його обличчя.
Геплей подивився на нетлю. Вона зовсім не скидалась на примару: в світлі свічки він цілком виразно бачив її тіло. Він бачив її волохатий тулуб і коротенькі пір’ясті вусики, членуваті лапки, навіть те місце на крилі, де стерся пилок. Раптом він сам на себе розсердився за те, що боїться маленької комашини.
Тієї ночі його господиня попросила служницю лягти спати разом з нею в її спальні, бо їй було моторошно залишитися на самоті. Крім того, вона зачинила двері на ключ та ще приставила до них комод. Полягавши, жінки якийсь час прислухались і розмовляли пошепки, але не чути було нічого такого, що могло б стурбувати їх. Близько одинадцятої години вони наважились погасити свічку і обидві задрімали.
Раптом вони попрокидались, попідводилися на своїх ліжках і почали прислухатися в темряві.
Вони почули, що хтось ходить у капцях туди й сюди по Геплеєвій кімнаті. Перекинувся стілець, і хтось шалено стукнув чимсь м’яким у стінку. Потім упала одна з порцелянових забавок, що стояла на каміні, і розбилась об камінові ґрати. Нараз відчинилися двері, і обидві жінки почули, що Геплей вийшов з кімнати на майданчик сходів. Міцно притулившись одна до одної, жінки прислухались. Він неначе танцював на сходах. То швидко збігав на три-чотири сходинки вниз, то знов здіймався вгору, а потім метнувся вниз, до передпокою. Вони почули, як перекинулась підставка для парасолів і розбилася шибка в дверях. Потім стукнув засув і забряжчав ланцюжок. Пожилець відчиняв двері.
Господиня і служниця підбігли мерщій до вікна. Ніч була похмурна, сіра; майже суцільний завій дощових хмар мчав по небу, затьмарюючи місяць; чорні силуети огорожі й дерев перед будинком вимальовувались на блідому тлі шляху. Жінки побачили Геплея, схожого в своїй сорочці і білих підштанках на привид; він гасав по шляху, хапаючи щось руками в повітрі. Він то зупинявся, то прожогом кидався до чогось невидного або тихенько підкрадався до нього. Нарешті він зник з очей, пропростувавши до горба. Поки обидві жінки сперечались, хто з них спуститься вниз зачинити двері, він повернувся. Йшов він дуже швидко, ввійшов навпрямець у будинок, старанно зачинив двері і тихенько пройшов до своєї спальні.