– Місіс Колвіл! – озвав Геплей вранці свою господиню, стоячи вгорі на сходах. – Сподіваюсь, я не налякав вас цієї ночі?
– Ви ще й питаєте! – відповіла місіс Колвіл.
– Річ у тому, що я сновида, і останні дві ночі в мене не було моєї снодійної мікстури. Вам нема чого турбуватися, запевняю вас. Я дуже шкодую, що так безглуздо поводився. Оце я йду до Шоргему і дістану якого зілля, щоб добре спати. Треба було зробити це ще вчора.
Але на півдорозі, коли він спускався з горбка, біля крейдяних ям, нетля знову з’явилась. Геплей ішов далі, силкуючись зосередити свої думки на шахових завданнях, та нічого з того не виходило. Нетля тріпотіла коло самого його лиця, і він, обороняючись, ударив по ній капелюхом, і лютість, колишня лютість – та лютість, що він часто відчував до Повкінза, – знов охопила його. Він ішов уперед, підскакуючи і замахуючись на в’юнке створіння. Раптом він ступив ногою в якусь порожняву і впав сторч головою.
На якийсь час Геплей знепритомнів, а коли прийшов до пам’яті, то побачив, що сидить з підгорнутою ногою на купі каміння проти устя крейдяної ями. Дивна нетля все ще пурхала навколо його голови. Він ляснув по ній рукою і, озирнувшись, побачив, що до нього наближаються двоє. Один з них був сільській лікар. Геплей думав, що воно вийшло дуже доречі. Потім йому сяйнула надзвичайно яскрава думка, що ніхто, крім нього, ніколи не зможе побачити дивної нетлі, отже він мусить мовчати про неї.
Та пізно ввечері, після того, як йому заправили зламану ногу, в нього почалася гарячка, і він забув про те, що надумав бути стриманим. Він лежав, розпластавшись на ліжку, і обводив очима кімнату, щоб побачити, чи нетля все ще тут. Він силувався не робити цього, але даремно. Незабаром він помітив, що вона сидить біля самої його руки, недалеко каганця, на зеленій скатерці столу. Нетлині крила тріпотіли. Пойнятий нагальною люттю, він ударив по ній кулаком; доглядачка прокинулась і голосно скрикнула. Геплей не влучив.
– Ізнов та сама нетля! – промовив він і потім додав: – Мені примрілося. Пусте!
Увесь час він виразно бачив, як нетля повзала по карнизі або стрілою літала по кімнаті, і помічав також і те, що доглядачка нічого не бачить і з подивом дивиться на нього. Йому доконче треба опанувати себе. Він знав, що буде йому край, якщо він не опанує себе. Та в міру того, як збігала ніч, жар усе більшав, і вже самий страх побачити нетлю примушував Геплея і справді бачити її. Близько п’ятої години, коли надворі засіріло, він спробував устати з ліжка і піймати нетлю, хоч і відчував у нозі пекучий біль. Доглядачці довелося боротися з хворим.
З цієї причини його прив’язали до ліжка. Тоді нетля посміливішала, і одного разу Геплей відчув, що вона сіла йому на голову. Він почав несамовито бити себе руками, – і йому зв’язали і руки. Після того нетля з’явилася знову. Вона лазила йому по обличчі; він плакав, лаявся, репетував, благав усіх нагнати її, але ніщо не помагало.
Лікар був дубоголовий; він лікував від усіх хвороб і нічогісінько не тямив у психіатрії. Він попросту казав, що ніякої нетлі немає. Коли б він був трохи розумніший, то, може, й врятував би Геплея від його лихої долі, удавши, що вірить у реальність його примари, і накривши йому лице серпанком, як того просив Геплей. Та я вже казав, що лікар був йолоп, і поки нога вигоїлась, Геплей був прив’язаний до ліжка, і примрійна нетля повзала по ньому. Вона ніколи не покидала його, коли він не спав, уві сні ж увижалась йому якимсь страхіттям. Коли він не спав, він прагнув заснути, а заснувши – прокидався з криком.
Через те Геплей доживає тепер свого віку в кімнаті, оббитій подушками, і його мучить нетля, якої ніхто, крім нього, не може бачити. Лікар божевільні каже, що це галюцинація. Але Геплей, у ті хвилини, коли він заспокоюється і може говорити, запевняє, що то дух Повкінза, – отже та нетля – єдиний у світі екземпляр, а тому варто доконче потурбуватись, щоб піймати її.
ПІД НОЖЕМ.