«А що як я вмру під ним?»
Ця думка раз-у-раз набігала мені, коли я повертався додому від Геддона. Обходила вона самого мене. Я був позбавлений важких турбот одруженої людини і знав, що тільки дуже небагатьох з моїх близьких приятелів смерть моя засмутила б, та й то найбільше тому, що їм довелося б, виконуючи свій обов’язок, віддавати мені останню шану. Я дивом здивувався, а може, відчув і деяке приниження, коли перебрав у думці своїх знайомих і побачив, як мало, десь, певно, знайшлося б між ними таких, що, мабуть, не обмежились би самими вимогами звичайности. Йдучи Прімроз-Гіллем від Геддона, я зрозумів усе це з безщадною ясністю. Приміром, друзі моєї молодости: лише тепер переконавсь я, що наша приязнь була тільки традицією, яку нам нелегко давалося підживляти. Або ж узяти от моїх супротивників, чи то помічників на дальшій моїй життьовій путі: гадаю, що з ними я був холодний або мало товариський, – можливо, це рівнозначні поняття. Та, мабуть, навіть здібність приятелювати залежить від фізичної природи людини. В житті моєму був час, коли я сам досить тяжко журився, втративши друга; але того дня, повертаючись додому, я був немов уві сні. Емоційний бік моєї свідомости спав. Я не відчував жалю до самого себе, ні до своїх друзів і не міг уявити собі, як вони журитимуться за мною.
Мене дуже зацікавило це змертвіння моїх почуттів, – безперечний наслідок загального фізіологічного застою, і думки мої блукали в цьому напрямку. Одного разу, за моєї палкої молодости, несподівано втратив я чимало крови і був на волосинку від смерти. Тепер я пригадав собі, що тоді всі дружні почуття і пристрасті неначе витекли з мене разом із кров’ю, лишивши мені тільки спокійну покірливість долі, осад жалю до самого себе. Минуло багато тижнів, перш ніж колишні честолюбні прагнення, почуття симпатії і всі складні моральні переживання людини знов повернулись до мене. Тепер я вдруге був знекровлений. Уже тиждень, коли не більше, як я почав спадати з тіла. В мене навіть зовсім пропала хіть до їжі. І мені здавалось, що ця закляклість моїх почуттів була наслідком повільного відступу від насолод і страждань, зв’язаних з тваринною природою людини. Я вважаю за доведене, скільки взагалі можна щось довести в цьому світі, – вважаю за доведене, що вищі емоції, моральні почуття, навіть найтонше самовідання любови розвинулось з елементарних бажань і страхів простої тварини: в ці шори вбрано розумову незалежність людини. І можливо, що коли смерть кидає на нас свою тінь, коли зменшується наша активність, припиняється заразом і складний розвиток урівноважених жадань, нахилів та огид, що їх взаємодія керує нашими вчинками. Що ж залишається?
Загроза наштовхнутися на ношака, хлопчини з м’ясної крамниці, раптом повернула мене до дійсности. Я побачив, що йду мостом над каналом Ріджент-парку, рівнобіжним з мостом Зоологічного саду. Хлопчик у синьому вбранні задивився через плече на чорну баржу, що поволі посувалася каналом; її тягнув білий виснажений кінь. Через міст у саду нянька вела троє веселих діток. Дерева були ясно-зелені. Надії весни ще не встигли припасти літнім порохом. У воді відбивалось осяйне, безхмарне небо, лише побрижене довгими хвилями, тремтячими чорними смугами позад баржі. Повівав легкий вітерець, але він не підбадьорив мене, як це звичайно робить весняний вітер.
А може, у цьому змертвінні почуттів була призвістка лиха? Чудно, що я міг виразно, як завжди, міркувати і стежити за плетивом своїх думок; так, принаймні, здавалося мені. Моє самопочуття більше скидалось на спокій, ніж на заціпенілість. Чи мав я які підстави вірити в передчуття смерти? Хіба смертник починає інстинктивно виплутуватись із тенет матерії і почуттів ще перед тим, як ляже на нього холодна рука смерти? Я почував себе дивно відокремленим від життя, від усього оточення і не жалкував за цим. Діти, що гралися на осонні, набираючись сил і досвіду для життєвої боротьби, садовий сторож, що балакав з нянькою, мати, яка годувала дитину, захоплені одне одним юнак і дівчина, що пройшли повз мене, придорожні дерева, які простягали до сонця молоденьке, повне благання листя, легке ворушіння гілок, – колись і я був частиною всього цього, а тепер з цим у мене все було скінчено.
Пройшовши трохи далі головною алеєю, я відчув утому, ноги мені обважніли. Було душно, і я звернув убік, щоб сісти на одному з зелених стільців, що стояли вздовж шляху. За хвилину я закуняв, і течія думок зняла в моїй дрімотній свідомості видиво повстання мертвих. Я сидів на стільці, але мені видавалось, що я вмер, зотлів, розпався на шматки, висох, а одно моє око (я бачив це) виклювали птахи. «Прокиньтесь!» – почувся голос, – і відразу пил на алеї і земля під травою заворушились. Ніколи перше не траплялося мені думати про Ріджент-парк, як про кладовище, а тепер я побачив крізь дерева вкриту позападалими могилами і похиленими надгробками пласку долину, що тяглася так далеко, скільки міг я сягнути оком.