Навкруги зчинився заколот: повсталі мерці, задихаючись, силкувалися виборсатись із ям. З натуги вони обкипали кров’ю; червоне м’ясо відривалось їм від білих кісток. «Прокиньтесь!» – крикнув голос; але я твердо поклав не вставати для такого жаху. «Прокиньтесь!» Мені не хотіли дати спокою. «Годі хропти!» – сказав сердитий голос. Та й добірні ж вислови в цього янгола! Мене смикав продавець квитків на право сидіти на стільці, вимагаючи від мене пенні.
Я заплатив пенні, сунув квитка в кишеню, позіхнув, випростав ноги і, почуваючи себе трохи краще, підвівся і попрямував до Ленгемського майдану. Незабаром я ізнов заблудив у рухливому лабіринті думок про смерть. Переходячи Марілебон-Род, на завороті його в кінці Ленгемського майдану, я ледве встиг ухилитись від дишля кебу і пішов далі з завмерлим серцем і забитим плечем. Я думав, вражений дивом, як би воно було кумедно, коли б мої міркування про можливу завтрашню смерть призвели мене до неї сьогодні.
Але не буду більше втомляти вас оповіданням про все те, що я передумав і перечув того дня та наступного. Чимраз посідала мене більша певність, що я вмру під час операції; проте, гадаю, інколи я був не від того, щоб похизуватися тією певністю, покрасуватись перед самим собою. Вдома я знайшов усе приготовленим для операції: з моєї кімнати винесли зайві меблі й обвішали її білими простиралами; доглядачка вже влаштувалась у мене в квартирі і навіть встигла заїстися з моєю економкою. Обидві панії вимагали, щоб я зарання поклався в ліжко. Після недовгої суперечки я скорився.
Ранком мені було ліньки будь-що робити, і хоч я прочитав газети і листи, що одержав з першою поштою, та, вони дуже мало зацікавили мене. Серед кореспонденції був дружний лист від Еддісона, мого старого шкільного товариша, який звертав мою увагу на дві суперечності і одну друкарську помилку в новій моїй книжці; був ще лист від Ленґріджа, що висловлював своє незадоволення Мінтоном. Решта листів були ділові повідомлення. Я випив склянку чаю, а їсти мені не можна було нічого. Пекучий біль у боці начебто збільшився. Я знав, що це біль, проте, якщо ви можете зрозуміти мене, він не здався мені дуже «болючим». Уночі я не спав, мені було душно, мене мучила спрага, а ранком, лежачи в ліжку, я почував себе досить вигідно. Вночі я лежав і згадував минуле; вранці я міркував у напівдрімоті над питанням про безсмертя.
Геддон прийшов точно, хвилина в хвилину, з елегантним чорним саквояжем; незабаром з’явився і Мовбрей. Їх прихід трохи розворушив мене. Я почав виявляти трохи більше цікавости до того, що робилося навколо. Геддон присунув маленького восьмикутного столика до самого ліжка і, повернувшись до мене широкою чорною спиною, заходився виймати різні речі із свого саквояжа. Я чув легкий брязкіт криці об крицю. Отже, переконався я, моя здатність сприймати ще не зовсім завмерла.
– Ви зробите мені дуже боляче? – спитав я недбало.
– Анітрохи, – відповів Геддон через плече, – ми вас захлороформуємо. Серце у вас здорове, як у вола.
На цих словах на мене війнуло їдкою солодкістю наркотика.
Лікарі випростали мене, надали вигідної постави моєму бокові, і, перш ніж я встиг довести собі до повної свідомости, що вони роблять зо мною, почали хлороформувати. Залоскотало в ніздрях, і я відчув спочатку, що задихаюся. Я знав, що вмру, що це кінець моєї свідомости, і враз усвідомив, що я неготовий до смерти: мене посіло неясне почуття, що я не виконав важливого обов’язку, – якого саме, я не знав. Чого це я не зробив? Я ніяк не міг пригадати собі, що я повинен був ще зробити, що не доведене до краю покидав я на землі, проте почував тепер чудну огиду до смерти. Фізичні почуття боляче гнітили. Звичайно, лікарі не знали, що збираються вбити мене. Можливо, я боровся. Потім я став нерухомий, і велика тиша, химерне мовчання і непроглядна темрява насунулись на мене.
Деякий час, кілька секунд чи хвилин, я лежав зовсім непритомний. Потім з якоюсь холодною, байдужою ясністю я зрозумів, що не вмер. Я все ще існував у своєму тілі, але вся та безліч відчувань, що йдуть від нього і творять тло свідомости, позникала, залишивши мене вільним. Ні, не зовсім вільним, бо щось прив’язувало мене ще до мізерної плоті, що непорушно лежала на ліжкові, – прив’язувало, хоч уже не так міцно, щоб я не міг почувати себе відокремленим від неї, непідлеглим їй, наміреним покинути її. Навряд чи я справді бачив, справді чув, але я сприймав усе, що діялося навкруг мене, і це було все одно, наче б я бачив і чув. Геддон нахилився наді мною, Мовбрей стояв позаду. Скальпель – то був великий скальпель – розтинав мені шкіру на боці під ребрами. Було цікаво дивитись, як мене, немов сир, різали, і не відчувати болю, ні навіть млости. Це моє зацікавлення мало багато спільного з тим інтересом, з яким можна стежити за шаховою грою двох сторонніх людей. Вираз на обличчі в Геддона був непохитно рішучий, і рука його рухалася впевнено. Але я з подивом спостеріг (не знаю як), що він дуже вагався щодо свого вміння провадити операцію.