Міг я так само читати і Мовбреєві думки. Мовбрей думав про те, що Геддон поводиться з надмірним апломбом фахівця. Нові ідеї спливали, як бульбашки, в пінявій бистрини його думок і лопались одна по одній в маленькій ясній точці його свідомости. Він мусив відзначити Геддонову спритність і не міг перемогти свого захоплення нею, дарма що мав заздрісну вдачу і нахил гудити своїх колег. Я не почував себе мертвим, але дечим відрізнявся від свого живого «я». Сіра пригніченість, що важніла наді мною цілий рік, а може, й більше, і забарвляла чимсь похмурим усі мої думки, зникла. Я сприймав і думав без найменшого емоційного відтінку. Мене цікавило, чи всі захлороформовані бувають в такому стані і чи забувають вони все, опритомнівши. Було б ніяково заглянути в чиюсь свідомість і потім не забути побаченого там.
Хоч я й не думав про те, що вмер, а все ж виразно відчував, що незабаром умру. Це повернуло мене до спостережень над тим, що робив Геддон. Я заглянув у його думки і побачив, що він потерпає, щоб часом не перерізати одної з відног брамної синьожили. Від дальших подробиць мою увагу відвернули цікаві зміни, що відбувались у його мозку. Його свідомість нагадувала маленьку тремтячу плямку світла, кидану дзеркальцем гальванометра. Думки Геддонові текли під нею, мов струмок, деякі з них, що проходили крізь фокус, були ясні й чіткі, інші, в півсвітлі країв, залишалися невиразними. Оце тільки зоставалося маленьке сяйво нерухомим; та досить було найменшого руху Мовбрея, ледве чутного звука знадвору, навіть майже непомітної зміни в повільному рухові живого тіла, яке різав Геддон, щоб ясна плямка почала миготіти і тремтіти. В течію думок вдиралося нове почуттєве враження, – і диви! – свідома точка кидалася до нього швидше за перелякану рибку. Було чудно думати, що від цієї хиткої миготливої плямки залежать усі складні рухи людини, отже, протягом найближчих п’ятьох хвилин, – моє життя. А Геддон дедалі більше нервувався, роблячи свою справу.
В мене було таке враження, наче маленький образ перетятої вени чимраз яскравішав, силкуючись витиснути з Геддонового мозку образ іншого, не доведеного до належного місця, розтину. Геддон боявся: його страх недорізати змагався з острахом зробити занадто великий розріз.
Раптом, як струмінь води з-під греблі, жахлива свідомість непоправної помилки затопила всі його думки, і одночасно я постеріг, що вену перетято. Він відхитнувся, хрипко скрикнувши, і я побачив, як рудяво-червона кров швидко збирається в краплю і починає цебеніти. Геддона посів жах. Він кинув закривавленого скальпеля на восьмикутній столик, і обидва лікарі метнулися до мене, невдало хапаючись запобігти лихові. «Льоду!» – крикнув Мовбрей, задихаючись. Але я знав, що мене вбито, хоч тіло моє ще й чіплялось за мене.
Не буду описувати їх запізнених спроб урятувати мене, хоч я й помічав кожну подробицю. Сприймав я все в ті хвилини гостріше і швидше, ніж будь-коли за свого життя; думки миготіли в моєму мозку з неймовірною прудкістю, проте були цілком виразні. Їх навальний біг і незвичайну чіткість я можу порівняти дише до того стану психічної діяльности, в якому перебуває людина під впливом помірної дози опіуму. За хвилину всьому прийде край, і я буду вільний. Я знав, що я безсмертний, але не уявляв собі, що станеться зо мною далі. Чи мене, як клуб диму з гармати, понесе звідсіля у вигляді напівматеріального тіла, в новій, перетвореній формі мого матеріального «я»? Чи я раптом опинюся серед незліченної безлічі мерців і впевнюсь у тому, що навкружній світ справді є мана, як воно завжди мені здавалося? А чи, може, я потраплю на якийсь спіритичний сеанс і там робитиму безглузді спроби вплинути на короткозорого медіума? Я був у стані безчуттєвого зацікавлення, безбарвного очікування. Потім я відчув на собі вплив якоїсь дедалі потужнішої сили; в мене було таке почуття, наче якийсь величезний магнет тягнув мене догори з мого тіла. Притягання чимраз збільшувалось. Я почував себе атомом, за який змагалися страшні, химерні сили. На один короткий жахливий момент мені повернулась свідомість. Відчуття, що я падаю стрімголов, як це буває в кошмарах, лише в тисячу разів напруженіше, і панічний жах залили бурхливим потоком мої думки. Потім обидва лікарі, оголене тіло з розрізаним боком, маленька кімната попливли з-під мене вниз, зникли, як зникають у крутежі бризки шумовиння.