– Отже, шукаєте знання, – сказав незнайомець і, несподівано спустивши ноги на підлогу, сперся руками на коліна і затопив погляд у містера Гінчкліфа, наче зроду не бачив студента.
– Так, – промовив він і підніс догори вказівного пальця. Потім підвівся, зняв із сітки валізу і відчинив її. Мовчки добувши звідти щось кругле, загорнуте кілька раз у срібний папір, він розгорнув і подав містерові Гінчкліфу... невеличке, з гладенькою шкуркою, золотисто-жовте яблуко.
Містер Гінчкліф здивовано витріщив очі, аж рота розкрив. Він і не зрушився, щоб узяти подавану річ, – якщо тільки справді вона призначалась йому.
– Це, – почав чудний незнайомець, дуже поволі вимовляючи слова, – це яблуко з Древа Пізнання. Погляньте – воно маленьке, блискуче і дивне – Пізнання!.. І я віддаю його вам.
Містер Гінчкліф якийсь час напружено думав, і враз в голові йому сяйнула думка, що все з’ясовувала: «божевільний!» Божевільним не можна перечити. Він трохи нахилив голову набік.
– Яблуко з Древа Пізнання, он воно що! – промовив містер Гінчкліф, дивлячись зі влучно вданим зацікавленням на яблуко, а потім перевів очі на свого супутника. – А хіба вам самому не хочеться з’їсти його? Крім того, як це ви його роздобули?
– Воно не псується. Вже третій місяць воно в мене – завжди таке ж гарне, гладеньке і спіле, таке ж спокусливе, як оце ви його бачите, – він спустив руку на коліно і замислено подивився на яблуко. Потім знову почав загортати його в папір, так наче передумав віддавати його.
– Та як ви роздобули його? – вдруге запитав містер Гінчкліф. – І звідки ви знаєте, що воно справді з того Древа?
– Я купив його, – почав незнайомець, – три місяці тому – за ковток води і шматочок хліба. Мені дав його, – за те, що я врятував його від смерти, – один вірменин. Вірменія! Що за чарівна країна! Найкраща країна в світі! Країна, де ще й досі цілий стоїть Ноїв ковчег, похований в льодовцях Арарата. Той чоловік, кажу я, втікаючи разом з іншими від нападу курдів у гори, опинився в пустельній місцевості, – в таких місцях, куди рідко коли заходить людина. Курди не кидали погоні, і втікачі забились на схил серед верхогір’я, порослий зеленою, гострою, як лезо ножа, травою, що безжально різала і дряпала їх. Та курди гнались за ними слідом, і вони примушені були йти серед тієї трави. Найгірше було те, що стежки, які вони протоптували ціною своєї крови, полегшували путь погоні. Втікачів усіх перебили, живий зостався лише той вірменин та ще один. Вони чули голосіння й крики своїх друзів і шелест трави під ногами в курдів, – трава була висока, вища від чоловіка. Потім розлігся ще крик, на нього відповіли інші, і коли вірменин нарешті зупинився, навколо панувала тиша. Він знову кинувся тікати, поранений і закривавлений, не розуміючи, що сталося, і біг, доки не добився до скелястої кручі над безоднею; тоді, озирнувшись, побачив він, що трава вся горіла, і дим від пожежі, мов серпанок, здіймався між ним і його ворогами.
Незнайомець спинивсь.
– Ну, і що ж? – спитав Гінчкліф. – Що ж по тому?
– Так він стояв змордований, спливаючи кров’ю, що бігла з порізів від гострої трави; скелі навколо сліпучо поломеніли проти надвечірнього сонця, все небо було як розтоплена мідь, і дим від пожежі несло прямо на нього. Зоставатися тут він не міг. Не смерти, а муки страшився він! Віддалік, по той бік димової завіси, чув він крики і зойки. Кричали жінки. І от він почав здиратися стромовиною на скелі, серед кущів із сухим віттям, що кололи його мов терня, і нарешті перехопивсь через гірський кряж і сховався за ним. Там він зустрів свого товариша, пастуха, що так само врятувався. Холод, і голод, і спрага були їм ніщо проти курдів, тому вони подалися ще вище, до самих верховин, серед снігів і льодів. Цілих три дні блукали вони.
На третій день примрілось їм видиво. На мою думку, з голодними це часто трапляється, – якби ж тільки не цей плід, – він підніс догори загорнуте яблуко. – До того ж, я чув щось подібне і від інших верховинців, що знали уривками ту саму легенду. Було це надвечір, коли на небі займалися зорі; мандрівники спустились гладенькою узбіччю скелі у велику темну долину, порослу дивними, карякуватими деревами, а на тих деревах висіли маленькі кульки, наче опуклі світлячки, – дивні, круглі, жовті огники.
Враз, за багато миль, внизу, в долині, засвітилося золоте полум’я і почало поволі посуватися вперед через долину. На тлі його виразно вирізьбились чорні силуети дерев, а всі узгір’я і постаті двох людей облило розтопленим золотом. Чувши про гірську легенду, вони відразу зрозуміли, що побачили Едем чи то його ворота, і мов підтяті попадали долілиць на землю.