Він говорив без упину в такому дусі, щораз більше захоплюючи дівчат, аж нарешті їх життя у величезному заплутаному Лондоні двадцять другого століття, черговане з повітряними екскурсіями в усі частини земної кулі, почало здаватися їм нудним і одноманітним проти багатобарвного минулого.
Елізабета спочатку зовсім не брала участи в розмові, та потроху ця тема зацікавила і її, і вона соромливо додала кілька своїх зауважень. Але гість, видимо, навіть і не помітив цього. Він оповідав тепер про недавно вигадану методу розважати людей. Їх гіпнотизують і потім за допомогою низки вміло скомбінованих навіювань переносять у якусь далеку історичну епоху. Вони переживають маленький роман у минулому так живо й реально, що, коли прокидаються зі свого сну, то виразно все пам’ятають, неначе все те пережили в дійсності.
– Ми шукали цього способу багато років, – говорив гіпнотизер, – і таки знайшли. Направду, це штучні мрії. Подумайте тільки, які тепер розгортаються перед нами перспективи збагатити людський досвід, повернути людству пригоди, дати людині захисток від скупого, повного суперництва життя, серед якого ми живемо! Тільки подумайте!
– І ви спроможні все це робити? – з запалом спитала компаньйонка.
– Так, тепер це для нас цілком здійсненна річ. Ви можете замовити собі який хочете сон.
Компаньйонку загіпнотизовано першу і, прокинувшись, вона захоплено розповіла, що бачила чудовий сон.
Перейнявшись її ентузіазмом, дівчата теж здалися на волю гіпнотизера і поринули в романтичне минуле. Елізабеті ніхто не пропонував спробувати цієї таємної розваги. Вона спокусилась сама і зважилася перенестися в світ мрій, де немає ні вільного вибору, ні власної волі...
Отак пощастило зробити задуманий лихий учинок.
Наступного ранку, коли Дентон спустився в приміщення під літальною станцією, то не знайшов Елізабети на звичайному місці. Він був розчарований і навіть трошки розгнівався. Не прийшла вона теж і другого і третього дня. Тоді Дентон злякався. Заховуючи від себе самого тривогу, він заходився писати нові сонети, щоб прочитати їх Елізабеті, коли вона прийде.
Три дні змагався він так зі своїм острахом, але далі не міг не визнати голої і холодної істини, що Елізабета зникла. Може, вона занедужала, може, навіть померла. Щоб вона його зрадила, – такого навіть на думку не могло йому спасти. Минув ще тиждень в нудьзі і розпуці, і Дентон зрозумів, що ця дівчина була йому єдиним в світі скарбом, вартим мати, і хай немає жодної надії, – він усе одно шукатиме кохану, доки не знайде.
Дентон мав деякі кошти. Він кинув службу на станції і пустився шукати дівчину, в якій було все його життя. Де вона живе, він не знав, та й дуже мало було йому відомо, хто вона така, бо одну з найбільших принад цього її дівочого роману Елізабета вбачала в тому, щоб її коханий нічого не знав ні про неї, ні про відмінність їх матеріального становища. Міські вулиці бігли перед ним на захід і на схід, на південь і на північ. Навіть за часів Вікторії Лондон був лабіринтом, отой маленький Лондон з мізерним чотиримільйонним населенням, а теперішній Лондон, що його треба було Дентонові дослідити, Лондон двадцять другого століття, мав тридцять мільйонів людности. Спочатку Дентон шукав з неослабною енергією, не лишаючи собі ні часу поїсти, ні поспати. Він шукав тижні, місяці, перейшов усі, які тільки можна собі уявити, ступені втоми, розпуки, зворушення й гніву. Він уже втратив усяку надію, а все ж іще довго тинявся з інерції по місті, зазирав в обличчя, переходив незчисленні вулиці і провулки, підіймавсь і спускався ліфтами цього безкрайого людського вулика.
Аж ось доля змилувалася над ним, і він побачив дівчину.
Було свято. Почуваючи голод, він заплатив за квитка і ввійшов до одної з величезних міських їдалень. Пробираючись поміж столами, він пильно приглядався, за своїм нещодавнім звичаєм, до кожного гурту, повз який проходив.
І враз він спинився, мов прикипів до місця, широко розплющивши очі й розкривши рота. За яких двадцять кроків сиділа Елізабета і дивилася просто на нього. В її погляді, суворому й холодному, як у статуї, не видно було і тіні того, що вона його пізнала.
Вона дивилась на його одну мить і потім відвела погляд.
Коли б він бачив самі тільки її очі, то ще може й вагався б, чи то справді була Елізабета, але знайомий порух руки, маленький, задирливий кучерик, що колихався над її вухом, коли вона повертала голову, доводили, що то вона. Її сусіда, маленький чоловічок у якомусь неподібному вбранні, з виступами та ґулями, надутими повітрям, схожий на якогось кумедного плазуна, щось їй сказав, і вона, поблажливо всміхнувшись, обернулась до його. То був Біндон, що його обрав Елізабеті за дружину її батько.