Так потяглася для Дентона і Елізабети безкрая смуга робочих днів, і від цієї роботи їм зашкарубли руки; в ніжну основу їх душ вплелися нові грубі нитки, а на обличчях лягли суворі лінії й тіні. Осяйні, вигідні шляхи колишнього життя лишились позаду, без краю далеко. Поволі Дентон і Елізабета вивчали науку низів – темних, трудящих, великих і цікавих. Траплялося там багато всяких дрібних подій, що про них нудно розповідати, але гірко й болісно переживати, – образ, тиранії, всього того, що становить вічну приправу до хліба міської бідноти. Була поміж тими подіями й одна не дрібненька, що зовсім затьмарила їх життя: дитина, якій вони дали життя, заслабла й померла. Звичайна, стільки разів повторювана історія, стільки разів оповідана, і так красномовно оповідана, що нема потреби довго на ній спинятись. Як завжди, спочатку переляк, період туги й надії, удар, відрочений, та невідхильний, і нарешті – чорне мовчання. Так було завжди, так буде завжди. То – частина неминучого.
Після довгих важких днів болісного отупіння Елізабета заговорила перша. Ні, не пестливе дитяче ім’я, що вже перестало бути ім’ям, вихопилося їй з уст, – вона говорила тільки про морок, що обгорнув їй душу. Вони удвох прийшли гомінкими вулицями обідати, глухі до гамору торгівлі, до вереску конкуруючих між собою релігій, до політичних закликів, не помічаючи снопів яскравого світла, ні літер, що танцювали навколо, ні огняних оголошень, що падали на їх застиглі скорбні обличчя. В їдальні за обідом вони сиділи осторонь інших.
– Мені хочеться, – вимовила Елізабета непевним тоном, – піти на літальну станцію, на наше місце. Тут ні про що не можна поговорити...
– Незабаром стемніє, – сказав Дентон, з подивом глянувши на неї.
– Я питала – ніч буде ясна, – вона не договорила.
Він бачив, що їй бракує слів, і зрозумів, що їй хотілося ще раз поглянути на зорі, на ті зорі, якими вони милувалися в своєму селі, за перших божевільних днів свого медового місяця, п’ять років тому. Щось перехопило йому дух, і він відвернувся.
– Ходім, – сказав він. – Часу ще доволі.
Прийшовши на своє містечко, на літальній станції, вони довго просиділи мовчки, не перекинувшись і словом, їх затишок укривала тінь, але небо в зеніті було блакитне від відблиску ясно освітленої платформи в них над головою. Під ними простяглося місто. Незчисленні квадрати, кружала і плями його огнів сплітались унизу в полум’яне мереживо. Зорі видавалися дуже маленькими і блідими. За давніх давен вони були близькі до тих, хто дивився на них, а тепер – без міри далекі. А все ж їх можна було бачити на темніших місцях, у переміжках між штучним сяйвом, а надто в північній частині неба. Старі сузір’я неухильно й терпляче пересувались навколо бігуна.
Після довгої мовчанки Елізабета зітхнула.
– Якби я зрозуміла, – промовила вона, – якби я тільки могла зрозуміти. Поки сидиш там, унизу, здається, що місто – то все: гамір, метушня, крик – і почуваєш, що треба жити, треба видряпуватись. А тут воно – ніщо, минуща річ, і про нього можна спокійно думати.
– Так, – згодився Дентон. – Тут можна спокійно думати. Яке воно нетривале! Ось зараз – звідси видно – більшу його частину поглинула ніч... Воно минеться.
– Ми перше зникнемо, – зауважила Елізабета.
– Знаю, – відказав Дентон. – Коли б життя не було одною миттю, вся історія здавалась би подією одного дня... Так, ми зникнемо, і місто зникне, і все, що буде після нього. Людина і надлюдина, і невимовні майбутні дива. А все ж....
Він замовк, але зараз же заговорив знову.
– Я знаю, що ти хотіла сказати. Принаймні мені здається, що знаю. Там, долі, думаєш про свою працю, про свої дрібні неприємності і втіхи, про їжу, про питво, про спокій, про страждання. Живеш так день по дневі і потім вмираєш. Там, унизу, наше горе видавалася нам кінцем життя... Тут, нагорі, все не так. У місті, наприклад, здається, що майже не можна було б жити, коли б ти раптом став калікою, спотвореним, зганьбленим... Тут, під цими зорями, все це не має ваги. Нічого не важать ці дрібниці... Вони тільки частина якогось цілого. І, здається, ти близько торкаєшся його, – коли сидиш отут, під зорями...