Він уперто уникав усяких розмов, і в цьому його товариші відчули образу, боюсь, що досить справедливо витлумачивши Дентонову мовчанку, як бажання виявити свою зневагу. Народного діалекту він не знав і досі пишався тим, – та тут йому відразу довелося змінити свій погляд на цю справу. Спочатку Дентон не помітив, що його стримана відповідь на перші простацькі й безглузді, але добродушні жарти, якими зустріли його робітники, була їм неначе справжній ляпас.
– Не розумію, – холодно відказав він і майже навмання додав: – Ні, дякую.
Той, що звернувся до нього, робітник, скинув очима, нахмуривсь і відвернувся.
Заговорив другий робітник, а коли Дентон не зрозумів і його, він помалу, виразно переказав свої слова. Дентон нарешті розібрав, що йому пропонують бляшанку з олією, і ввічливо подякував. Тоді робітник розпочав довгу розмову. Звісно, він бачить, що Дентон неабияка персона, отож цікаво було б послухати, як він дійшов до синього вбрання. Робітник явно сподівався захватного оповідання про розкоші й розпусту. Чи траплялося Дентонові бувати в Місті Насолоди? Дентон незабаром побачив, що думки про дивовижні місця розваги пройняли всю уяву поневолених, збезнадієних робітників, мешканців міських підвалів.
Його аристократичну вдачу обурили ці запитання, і він коротко відповів: «Ні». Робітник не вгавав і звернувся до нього з запитанням ще інтимнішого характеру, і цього разу відвернувся вже Дентон замість відповісти.
– Ну й пиндючливий! – промурмотів здивований робітник.
Невдовзі Дентон помітив, що цю цікаву розмову переказують обуреним тоном співчутливішим слухачам, викликаючи подив і іронічний сміх. Робітники поглядали на нього з неприхованою цікавістю. Дивне почуття ізольованости охопило Дентона. Щоб позбутися його, він почав думати про свій гніт і незнайомі його деталі.
Першу зміну всі працювали не відриваючись коло машин, потім почалася перерва на сніданок. Вона була надто коротка, щоб іти до їдальні робітничого Товариства. Слідом за іншими Дентон вийшов у коротку галерею, заставлену рундуками і машинними покидьками.
Робітники повиймали пакунки з їжею. В Дентона не було нічого. Завідувач, недбалий молодий чоловік, що дістав цю посаду через протекцію, забув попередити його, що треба приносити з собою харчів. Дентон стояв осторонь і почував голод. Решта робітників, скупчившись, розмовляли півголосом, раз-у-раз позираючи на нього. Дентонові зробилося ніяково. Вдавати байдужого коштувало йому дедалі більше зусиль. Він силкувався зосередитися думками на підоймах свого нового гніта.
Незабаром до Дентона знову підійшов робітник, нижчий за його на зріст, але ширший у плечах і кремезніший. Дентон обернувся з байдужим, як тільки міг удати, виглядом.
– Ось, – сказав делегат (Дентонові спало на думку, що то делегат) і простяг йому шматок хліба не на дуже то чистій долоні. В нього було засмагле лице, широкий ніс, і один куток губів трохи відвислий.
Дентон з хвилину вагався, не знаючи, чи то ласка така, чи бажання образити. Брати хліб йому не хотілося.
– Не треба, дякую вам, – сказав він і, побачивши, як змінився вираз на обличчі в чоловіка, додав: – Я не голодний.
Позаду в гуртку почувся сміх.
– А що, не казав я вам? – промовив той робітник, що пропонував був Дентонові бляшанку з олією. – Бач яка велика маця! Ми йому не кумпанія.
Лице смаглявому чоловікові потемнішало.
– Бери! – сказав він, усе ще простягаючи хліб. – З’їж цей хліб. Чуєш?
Дентон глянув на загрозливе обличчя розмовника і відчув несподіваний приплив енергії. Вона гарячою хвилею розлилася по всьому його тілі.
– Я не хочу хліба, – відповів він, силкуючись чемно усміхнутись, але спроба не вдалася.
Кремезний чоловік нахилився вперед і замахнувся хлібом. Уся Дентонова увага скупчилась на супротивникових очах.
– Їж! – сказав смаглявий чоловік.
Настала павза, а тоді обидва порвалися один до одного. Шматок хліба викреслив у повітрі складну криву лінію, націлений Дентонові в обличчя, але той ударив по руці, що стискала хліб, і він полетів угору і впав на землю, відігравши свою роль.