Дентон стиснув кулаки і швидко подавсь назад. Темне, розпалене лице теж відступило, ворожі очі стежили за кожним Дентоновим рухом, вичікуючи нагоди. На мить Дентон відчув цілковиту певність у собі і якусь дивну легкість. Серце йому кидалося в грудях, тіло напружилось і запалилося з ніг до голови.
– Ану, хлопці! – гукнув котрийсь із глядачів.
Ту ж мить смаглявий стрибнув наперед, нагнувся, вломив убік і знов напав. Дентон ударив і його вдарено. Йому здалося, що одно око йому вибито, потім його кулак натрапив на м’яку губу. Тут він дістав удруге, цей раз уже під підборіддя.
Перед очима в нього немов розгорнулося велетенське віяло з огняних голок, і голова неначе розскочилася на шматки. Щось ударило його ззаду в потилицю і спину, і бійка враз стала йому нецікава, байдужа.
Минуло кілька секунд, а може й хвилин, поки він опам’ятався. Він лежав на землі, відхиливши голову на купу попелу, і щось гаряче текло йому по шиї. Перше збурення трохи вгамувалось. У голові стукотіло, око й підборіддя сіпалися, в роті був смак крови.
– Усе гаразд, – промовив чийсь голос. – Він уже розплющує очі.
– Так йому й треба. Дістав те, чого заслужив! – зауважив другий.
Робітники стояли навколо Дентона. Він зробив зусилля і сів, обмацуючи собі голову. Вся потилиця була в попелі, що поприставав до мокрого волосся. Пролунав чийсь сміх. Одне око було напівзакрите. Дентон зрозумів, що трапилось, і від колишньої хвилевої певности в своїй перемозі не лишилося й сліду.
– Ще й дивується! – обізвався якийсь.
– Може, ще хочеш? – поглузував інший і, перекривляючи панську вимову Дентонову, додав: – Ні, дякую.
Дентон побачив, що смаглявий чоловік стоїть віддалік, притискаючи до лиця закривавлену хустку.
– А де ж той хліб, що він мусів був із’їсти? – сказав маленький робітник з гострим, як у тхора, лицем, і почав розгрібати попіл у найближчому рундуку.
Дентон вагався. Він пам’ятав, що честь вимагала від нього провадити далі почату бійку і довести її до краю, але то вперше за його життя довелося йому зазнати такої гіркоти. Він збирався підвестись на ноги, проте не почував великої охоти зробити це. Мимоволі спало йому на думку, що, мабуть, він просто боягуз, та й це не підохотило його. Воля його ослабла, і ввесь він був наче налитий оливом.
– Ось він, – сказав гостролиций чоловік і нахилився підняти замащений у попіл хліб, поглянувши на Дентона, а тоді на товаришів.
Дентон поволі і неохоче звівся на ноги. Другий робітник, білобровий, з брудним обличчям, простяг руку по хліб.
– Дай-но сюди, – мовив він і загрозливо рушив до Дентона зі шматком хліба в руці. – Ще не набив собі черева? – сказав він. – Ні?
Знов починалося.
– Ні, не набив, – відповів Дентон, зводячи дух. Він вирішив ударити нахабу в вухо перше, ніж той устигне приголомшити його. Що його знов приголомшать, він не вагався й хвилину. Йому самому було дивно, як він погано знає, на що спроможний. Не встигне смішно, по-дурному розмахнутися кулаком, і вже лежатиме на землі. Він не спускав очей з білобрового. А той самовдоволено щирив зуби, так наче збирався утнути якусь кумедну штуку. Дентона болісно пройняло передчуття завислих над ним образ.
– Кинь, Джиме! – несподівано озвався смаглявий крізь замащену кров’ю хустку. – Тобі він нічого не зробив.
Білобровий перестав вищирятися. Він спинивсь і переводив очі з одного на одного. Дентонові майнула думка, що смаглявий, мабуть, сам хоче впоратися з ним. З білобровим було б легше мати справу.
– Покинь його, – наполягав смаглявий. – Чуєш? Буде з нього.
Задзвонив дзвінок, скликаючи на роботу, і розплутав важке становище. Білобровий вагався.
– Маєш щастя! – сказав він і, вилаявшись, пішов разом з товаришами до робітні. – Постривай лишень, голубе, – най-но скінчиться зміна, – кинув він через плече, щось надумавши. Смаглявий пропустив його вперед і пішов за ним. Дентон зрозумів, що дістав на якийсь час відрочення.
Усі попростували до відчинених дверей. Дентон згадав про свої обов’язки і похопився наздогнати інших. У дверях склепистої галереї табельник у форменій жовтій одежі відзначав усіх на картці. Він не звернув уваги на закривавлене обличчя смаглявого чоловіка.
– Мерщій-бо! – гукнув він на Дентона. – Ого! – скрикнув, побачивши Дентонові синці. – Хто це вас так почастував?
– Це моя справа, – відповів Дентон.
– Доки не заважає працювати, – заперечив чоловік у жовтому. – Закарбуйте це собі.
Дентон не відказав нічого. Він був чорнороб. На ньому синя одіж. Закони про бійки та знівечення не для таких, як він, писані. Він це знав і, не промовивши й слова, пішов до свого гніта.