На обличчі в смаглявого не лишилося жодного сліду нещодавньої бійки. Він дивився на Дентона аж ніяк не вороже, навіть мало не з пошаною.
– Вибачте мені, – заговорив він без найменшої злости, і Дентон переконався, що нового нападу не буде. Він мовчки дивився і чекав, що той скаже далі.
Смаглявий, видимо, наперед обміркував свої перші слова.
– Я вам... хочу сказати... ось що, – почав він, підшукуючи під час павз дальших слів. – Ось що... я хочу... сказати вам, – вимовив він те саме вдруге, і нарешті зрікся цієї важкої передмови. – Ваша правда! – викрикнув він і поклав свою брудну руку на брудний Дентонів рукав. – Ваша правда! Ви – шляхетна людина. Мені дуже... дуже шкода! Оце я й хотів сказати вам.
Дентон зрозумів, що, мабуть, якісь інші причини, а не сама запальність підштовхнули цього чоловіка на його огидний вчинок. Він трохи подумав і проковтнув свою гордість як щось зовсім негідне.
– Я не хотів образити вас, – сказав він, – відмовляючись від хліба.
– Я теж не мав злости, – відказав робітник, пригадуючи, як усе сталося. – Тільки ж трапилося те перед очима в отого Вітея та його скализубів, – ото я й поперся з кулаками.
– Авжеж, – з несподіваною палкістю вимовив Дентон, – я був дурень.
– Так? – з помітним задоволенням сказав смаглявий. – Оце правда. Руку!
Дентон не відмовив, і вони стисли один одному руку. Платформа мчала повз лікарню, де виправляли негарні обличчя. Чоло її долішнього поверху було дзеркальне, щоб збуджувати в людей бажання мати правильні риси. Дентон побачив мигцем у дзеркалі два відбитки – свій і свого сусіди, обидва жахливо перекривлені і приплескані. Його власне лице було опухле, криве на один бік, замащене кров’ю. Безглузда, нещиро-приязна посмішка робила його ще ширшим. Пасмо волосся закривало одне око. Обличчя смаглявого робітника неначе складали самі тільки неймовірно роздуті губи та ніздрі. Обох з’єднували потискувані руки. Видиво майнуло і раптом зникло, щоб колись на світанку навернутись на пам’ять у півсні.
Стискаючи Дентонові руку, смаглявий плутано зауважив, що він завжди був певний, що вмітиме поводитися як слід, якщо йому доведеться мати справу з шляхетною людиною. Він не випускав Дентонової руки, доки той під впливом видива в дзеркалі не відібрав її. Смаглявий замислився, сплюнув на платформу і вернувся до того, з чого почав розмову.
– Ось що я хочу сказати вам, – вдався він ще раз з тими самими словами до Дентона, але зніяковів і, похитавши головою, мовчки втупив очі в свої черевики.
Дентон зацікавився.
– Кажіть далі, – мовив він з уважним виглядом.
Смаглявий, нарешті, набрався духу, схопив Дентона за руку і заговорив зовсім по-приятельському.
– Ви мені вибачте, – сказав він. – Правду кажучи, ви зовсім не вмієте битися. Зовсім не вмієте. Авжеж... Не знаєте навіть, як треба починати. Вас заб’ють на смерть, коли не навчитеся. Тримаєте руки казна-як.
Він підсилював свої слова лайкою і стежив крадькома, яке враження справляла вона на Дентона.
– Скажімо, приміром, – на зріст ви, нівроку, немалі. Руки маєте довгі. Замахнетеся, то дістанете далі, ніж будь-хто інший у цьому триклятому льохові. Бий мене лихо, я був думав, що завдасте мені чосу. А вийшло таке... Ви вже вибачте мені. Якби знання, нізащо не почав би. Все одно, як з мішком битися. Так не годиться. Руки у вас наче на вішалці висять. Стеменно... як на вішалці. От!
Дентон здивовано пас його очима і враз зареготав, аж розбиті щелепи заболіли йому і на очі виступили гіркі сльози.
– Далі, – сказав він.
Смаглявий повернувся до своєї теми. Нема що казати, йому подобається Дентонів вигляд, занадто тільки вже Дентон гонористий. Та з самим гонором багато не вдієш, коли не вмієш руки як слід тримати.
– Я ось що збирався порадити вам, – вів він далі. – Давайте я покажу вам, як треба битися. Справді, давайте. Тепер ви ні бе, ні ме не тямите. Ще не бували в бувальцях. Та з вас може вийти пристойний боєць... зовсім пристойний. Оце я хотів сказати вам.
Дентон не знав, що робити.
– Але ж я не маю чим подякувати вам, – мовив він.
– Таки пан завжди паном лишиться, – пробурчав робітник. – Хіба я казав про подяку?
– Ви ж згаєте час.
– Коли не навчитеся битись, вам не минути смерти. Облиште ці балачки про подяку.
Дентон задумався.
– Не знаю, – вимовив він нерішуче.