Він подивився на свого сусіду і аж жахнувся, скільки дикої брутальности було в його обличчі. Дентона раптом посіло обурення проти несподіваного приятельства з цією людиною. Йому зробилася огидна сама думка бути чимсь зобов’язаним такому створінню.
– Наші хлопці завжди б’ються, – сказав смаглявий. – Повсякчас. І як котрий розпалиться та й смальне вас у підребер’я...
– Нехай! – крикнув Дентон. – Один кінець!
– Звісно, коли ви так думаєте...
– Ви не розумієте!
– Може бути, що й не розумію, – сердито буркнув смаглявий і замовк.
Коли він заговорив знову, в голосі його було далеко менше прихильности, і, щоб не назвати Дентона на ймення, він тільки штовхнув його.
– Слухайте, – сказав він, – то хочете ви, щоб я вас навчив битися, чи ні?
– Ви дуже ласкаві, – відповів Дентон, – але...
Вони замовкли. Смаглявий, звівшись на ноги, нахилився до Дентона.
– Гонор не дозволяє, га? – сказав він. – Так мені й треба... Хай йому хрін, який же з вас дурень несовітенний!
Він повернувсь і пішов, і Дентон раптом погодився, що його зауваження цілком справедливе.
Смаглявий поважно переходив вулицю, спускаючись з одної платформи на одну. Дентон хотів був кинутися йому навздогін, та передумав і лишився на своєму ослоні. Все, що трапилося, на якийсь час до решти опанувало його думки. За один день його витончену систему покори безнадійно потрощено вщент. Брутальна сила, доконечна основа буття, визирнула крізь плетиво всіх його благодушних пояснень та самопотішань і загадково посміхалася. Він був голодний і зморений, проте не поїхав відразу до Робітничого Готелю, де на нього чекала Елізабета. Йому треба було багато чого обміркувати, подумати; отже, повитий химерною хмарою своїх напружених роздумів, він два рази об’їхав кругом міста на рухомій платформі. Ви уявляєте собі сами, як зі швидкістю п’ятдесят миль на годину мчить він навколо затопленого світлом, гримотливого міста, а воно разом з усією планетою лине в той самий час у просторі вільним шляхом-дорогою, роблячи по кілька тисяч миль на годину. Отак він мчить кругом міста і здригається з муки; і ніяк не може збагнути, чому його воля і серце страждають і навіщо він живе.
Коли він, нарешті, прийшов до Елізабети, вона була бліда і занепокоєна. Він, може б, і помітив її неспокій, якби його самого не захопила до краю власна тривога. А так він тільки боявся, що дружина захоче знати всі подробиці, як його ображено, і заходиться співчувати або обурюватися. Побачивши його, вона здивовано підвела брови.
– То я вскочив у таке діло, – сказав він і перевів дух. – Тільки не розпитуйся. Все ще надто свіже. Мені боляче розказувати.
Він сів з похмурим виглядом.
Вона мовчки дивилась на нього, здивована, а коли вичитала дещо з багатозначних ієрогліфів, що ними було розмальоване Дентонове обличчя, їй побіліли губи, а рука, – вона стала тонша, ніж перше була, і великий палець від роботи трохи змінив свою форму, – стиснулась у кулак.
– Жахливий світ! – тільки й вимовила Елізабета.
Останнім часом вони мало розмовляли одне з одним, а тієї ночі ледве словом перекинулись. Кожне поринуло в свої думки. До самого світанку Елізабета не могла заснути. Нараз Дентон, що лежав поряд неї, як мертвий, підвівся на ліжку і крикнув:
– Я не можу терпіти цього! Не буду терпіти!
Вона бачила в сутінках, як він люто розмахував рукою, сидячи на ліжку, ніби побивав навкружню пітьму. Потім на якийсь час він знову затих.
– Це вже занадто! Такого ніхто не стерпить!
Вона нічого не могла сказати йому. Їй самій здавалося, що далі нема куди йти. Обоє довгий час мовчали. У вранішніх сутінках їй було видно, що Дентон сидів, обхопивши руками коліна і мало не торкаючись їх підборіддям.
Раптом він засміявся.
– Ні, – заговорив він знову, – таки я стерплю. Дивна річ! У нас не лишилось ні крихти зважливости позбавити себе життя. Мабуть, люди, здатні на це, зовсім перевелися. Ми все терпимо до самого краю.
Елізабета мовчала, поринувши в похмурі думки, але була згодна з Дентоновими словами.
– Ми все перетерпимо, – вів він далі. – Лише уявити собі всіх тих, що терпіли покоління по поколінню – без кінця-краю! Незчисленні генерації дрібних тварин, що тільки й уміли, тільки й уміють хапати та відгризатися.
Він різко урвав і після довгої павзи провадив далі свій монолог:
– Кам’яна доба тривала дев’ятсот тисяч років, і завжди, кожного з цих років, жив якийсь Дентон, і, як апостоли, передавав дістану благодать наступному Дентонові. Хай-но я порахую! Дев’яносто... дев’ятсот... три по дев’ять – двадцять сім, – три тисячі поколінь людей! Більш-менш людей! І кожний бився, кожного бито, ганьблено, проте кожен якось умудрявся не відставати, терпів і йшов далі... І, може, прийдуть нові покоління, тисячі поколінь прийдуть! Прийдуть і перейдуть. Тільки навряд чи подякують нам.