Його голос дедалі набирав доводливого тону.
– І коли б знайти хоч дещо певне, коли б можна було самому собі сказати: «Ось чому... ось через що саме все воно так виходить...»
Дентон замовк. Елізабета поволі розгледіла в темряві його неясну постать, – він, як перше, сидів, схиливши голову на руки. Нараз Елізабету посіло почуття їх цілковитого духовного віддалення. Дві темні постаті, ледве видні в пітьмі, – отаке невиразне й обопільне їхнє розуміння. Про що він думає тепер? Що він зараз скаже? Здавалось, пройшла ціла вічність перед тим, як він зітхнув і прошепотів:
– Ні, я не розумію цього. Не розумію!
Минуло багато часу, і він ще раз сказав те саме: «Ні, не розумію», – але таким тоном, ніби знайшов, нарешті, як розв’язати важке питання.
Елізабета побачила, що він збирається лягати. Стежачи за його рухами, вона здивовано помітила, як він поправляв свою подушку, щоб було вигідніше. Він ліг і зітхнув майже з полегкістю. Його зворушення минуло. Він затих, і незабаром вона почула його спокійне рівне дихання.
Але Елізабета лежала з широко розплющеними в темряві очима, аж доки дзвінок і різке електричне світло не сповістили, що Робітниче Товариство вимагає ще одної днини їх життя.
Удень Дентон бився з білобровим і маленьким чоловічком, подібним до тхора. Смаглявий Блент, митець битися навкулачки, спочатку дав йому покуштувати гіркої науки, а тоді втрутився і сказав авторитетним тоном:
– Годі скубти його! Дай йому спокій, чуєш, Білявий? – пролунав його грубий голос, викликаючи загальне обурення. – Хіба ти не бачиш, що він зовсім не вміє битися?
І тоді, лежачи ганебно на брудній підлозі, зрозумів Дентон, що йому справді ніяк не обійтися без курсу навчання.
Він тут же й покаявся в своїй необачності і, ледве звівшись на ноги, підійшов до Блента.
– Я був дурень, ваша правда, – сказав він. – Якщо не пізно...
Увечері, коли скінчилася друга зміна, вони пішли в занехаяні, насичені вогкістю склепи під лондонським портом, і там Дентон дістав першу лекцію високого мистецтва перебою, що дуже розвилось і поширилося серед населення міських сутеренів. Він учився, як треба цілити і влучати, щоб гірше боліло, як калічити і бити на смерть, як трощити й кривавити за допомогою різного хатнього начиння, як угадувати наміри супротивника і завчасно відбивати їх. Одне слово, талановитий лектор відкрив йому всі хитромудрі способи бійки, що виробились серед покривджених долею людей по великих містах двадцятого і двадцять першого століть. Блентова вовкуватість помалу зникла, він тримався з гідністю фахівця і проявляв зовсім батьківську поблажливість. З Дентоном він поводився дуже делікатно, і коли від часу до часу давав йому стусана, то тільки на те, щоб підтримати в ньому інтерес. А коли Дентон зробив удалий удар і заюшив йому рота кров’ю, то Блент тільки голосно зареготав.
– Я ніколи не звертаю уваги на рота, – відкрив він своє вразливе місце. – Та моя така думка, що то невелика біда, коли тобі дадуть в зуби, аби тільки підборіддя було ціле. Покуштувати крови мені навіть до вподоби. Але на сьогодні досить і цього.
Дентон вернувся додому зовсім знесилений і відразу заснув, проте перед світанком прокинувся, відчуваючи біль в усьому тілі, в усіх рубцях своїх та ґулях. «Чи ж варто жити далі?» – думав він, дослухаючись, як дихає вві сні Елізабета; він згадав, що минулої ночі не дав їй спати, і силкувався лежати тихо. Його посіло почуття безмірної огиди до нових обставин його життя. Він ненавидів усе і всіх, навіть добродушного дикуна, що так шляхетно взяв його під свою опіку. Потворна брехня цивілізації розгорнулася перед його очима в усій своїй повноті. Вона ввижалась йому якимсь шаленим незмірним розвитком, що виплоджував дедалі глибший потік дикости внизу, а вгорі – нетривкий шар витончености і безглуздого марнотратства. Не бачив він найменшого прослідку розуму, ані чести ні в колишньому, ні в теперішньому своєму житті. Цивілізація явилась перед ним як стихійна катастрофа, як щось подібне до циклону або до зіткнення планет. Люди мали до чинення з нею тільки як жертви. Він сам, отже й увесь рід людський, жив зовсім марно. Він сушив собі голову, шукаючи виходу з того становища, в якому вони опинились, коли не для себе, то принаймні для Елізабети. Та думав він про себе, а не про Елізабету. А що, як він розшукає Меріса та розповість йому про їх нещастя? Побіжно він подивувався, що Меріс і Біндон так безслідно зникли з їхнього життя. Де вони тепер? Що з ним сталося? Потім він знов повернувся до думок про своє безчестя. І нарешті, не те щоб поставши з цієї душевної тривоги, а, певніше, розгонячи її, як світанок розгонить нічну пітьму, сяйнув йому наочний і ясний висновок із роздумів збіглої ночі – переконання, що він мусить перейти всі тяжкі спроби, що, кинувши зазирати в далеке майбутнє, мусить він зосередити всі свої думки і сили на тому, щоб стати до бою зі своїми товаришами і поквитуватись за все, як личить мужчині.