– Вона вперта, – сказав непевно Меріс.
– З характером! – викрикнув Біндон. – Це надзвичайна, надзвичайна дівчина!
– Вона відмовиться.
– Безперечно, відмовиться. Ви навіть не дуже напосідайте. Хай вона поміркує собі. Потім прийде день, – живучи в цьому закамарку, серед жахливих обставин, вони не витримають і посваряться. А тоді...
Меріс подумав і зробив так, як йому сказано.
А тим часом Біндон, умовившись зі своїм духовним напутником, вибрався в монастирський захисток. То була чудова місцинка, отой монастир Гейсманітської секти, напоєний сонячним промінням, з найчистішим на ввесь Лондон повітрям, зі справжніми зеленими затишними полянками під голим небом. Тут спокійне дозвілля єдналося з монастирською суворістю. Разом з іншими мешканцями монастиря Біндон брав участь у простій і здоровій трапезі та в деяких чудових церковних співах, а решту часу був зовсім вільний і заглиблявсь у думки про Елізабету, про те, як з першої зустрічі з нею очистилася його душа, і про те, чи дасть йому досвідчений і приємний панотець дозвіл одружитися з нею, не зважаючи на гріх шлюбної розлуки, а там... Біндон притулявся плечима до колони і поринав у мрії про перевагу чистого кохання над іншими формами пристрасти. Він нездужав, його трусило, у грудях і в спині було якесь незвичне почуття, вся шкура чудно йому боліла, але він силкувався не звертати уваги на ці дрібниці. Все те, звичайно, – відгомін попереднього життя: тепер він зрікається його навіки.
Вийшовши з монастиря, він насамперед поспішив до Меріса, щоб дізнатися яких новин про Елізабету. Меріса видимо посідало почуття, що він – зразковий батько, до самих глибин серця зворушений бідою своєї дитини.
– А яка вона бліда, – розповідав він схвильованим голосом, – яка бліда! Коли я почав просити її, щоб вона покинула його, повернулась додому... знову була щасливою… вона схилила голову на стіл, – він засопів, – і заплакала.
Із хвилювання Меріс замовк і не міг говорити далі.
– Ах! – зітхнув Біндон, шануючи це шляхетне горе. – Ой-ой! – раптом скрикнув він зовсім іншим тоном і схопився рукою за бік.
Меріс, що заглибився у свою тугу, злякано зиркнув на нього.
– Що таке? – спитав він стурбовано.
– Страшенно заболіло. Вибачте... Ви розповідали мені про Елізабету...
Меріс, висловивши належне співчуття, провадив далі своє оповідання. Виявилося, що є деяка надія на успіх. Елізабета, зворушена тим, що батько не зрікся її зовсім, відверто розповіла йому про всі свої злигодні та відразу до теперішнього свого життя.
– Так, – сказав Біндон, – вона буде моя! – і саме в ту мить його ізнов гостро кольнуло.
Проти цих низьких страждань панотець порівнюючи мало чим міг йому допомогти. Він більше ладен був дивитись на них і взагалі на тіло, як на ілюзію, і вважав, що лікувати хвороби треба споглядальним життям. Отже Біндонові довелося звернутися до одного з представників ненависного йому класу, до лікаря, дуже тямущого і надзвичайно неввічливого.
– Треба оглянути вас, – сказав лікар і зробив це з найогиднішою безцеремонністю. – Чи у вас були коли діти? – між іншим звернувся до нього цей брутальний матеріаліст з таким нахабним запитанням.
– Ні, скільки знаю, – відповів Біндон, надто здивований, щоб стати в обороні своєї гідности.
– Ага, – буркнув лікар і знов заходився вистукувати та вислухувати його. На той час медицина саме набирала наукової точности. – Вам найкраще не гаяти часу, – сказав він, – і відразу замовити собі безбільну смерть. Що швидше, то краще.
Біндон аж рота роззявив. Лікар удався в докладне технічне пояснення його недуги, але він не хотів розуміти.
– Як же так? – перебив він лікаря. – Невже ви хочете сказати?.. А ваша наука?..
– Ні! – рішуче відповів лікар. – Нічого не можна зробити. Хіба лише біль затамувати, та й годі. Бачте, до певної міри ви самі в усьому винні.
– Замолоду в мене було багато спокус.
– Це великої ваги не має. Спадковість у вас погана, от воно що. Коли б ви й береглися, то й то набрались би клопоту. Вам не треба було родитися, – в цьому вся помилка. Необачність ваших батьків. А ви до того ще уникали всяких вправ тощо.
– Я не мав нікого, хто б міг мені порадити.
– А хіба не було лікарів?
– За молодих літ я був дуже гарячий.
– Не будемо сперечатися. Лихо сталося. Ви пожили на світі. Почати знову життя не можете. Власне, вам і не слід було починати. Кажу навпрямець: безбільна смерть – то все, що вам лишається.