Біндон почував ненависть до лікаря, але мовчав. Кожне слово цього брутального фахівця як ножем різало його витончені почуття. Такий грубіян, такий товстошкурий, – не розуміє нічого делікатного! Проте зчиняти сварку з лікарем не випадало.
– Мої релігійні переконання... – почав був він. – Я завжди ганив самогубство.
– Усе ваше життя було самогубством.
– Нехай так, але тепер я прийшов до поважніших поглядів на життя.
– Ви мусите зробити це, якщо хочете ще трохи пожити. Але ви будете мучитися. І з практичного боку тепер уже пізно. А втім, коли хочете, можу порадити вам деякі ліки. Ви будете дуже страждати. Ці ваші поки що легкі болі...
– Легкі болі!
– Так, то, власне, тільки попередження.
– Скільки часу лишилося мені жити? Я маю на увазі той час, поки ще не почну «дуже страждати», як ви кажете.
– Не так і багато. Днів зо три.
Біндон спробував був сперечатися проти такого скорочення терміну, та в самому розпалі суперечки роззявив рота з болю і схопився за бік. Раптом він усвідомив увесь надзвичайний трагізм свого становища.
– Це жорстоко, – сказав він. – Збіса жорстоко. Я нікому не був ворогом, крім себе самого, – так виходить. Я завжди до всіх ставився добре.
Лікар з хвилину дивився на нього без найменшого спочуття, думаючи собі, яке це щастя, що в його приймальні нема інших Біндонів, з якими довелося б провадити отакі патетичні розмови. Він відчув велике задоволення і, повернувшись до телефону, почав замовляти рецепта в Центральній аптеці.
Його перебив крик, що пролунав у нього за плечима.
– Далебі, – кричав Біндон – вона ще буде моя!
Лікар подивився через плече, побачив вираз Біндонового обличчя і змінив рецепта.
Відбувши неприємний візит, Біндон дав волю своєму гнівові. Передусім він зробив висновок, що лікар не тільки мерзенний грубіян і невиховане бидло, а ще до того й неук, і, щоб дістати потвердження цьому своєму поглядові, відвідав по черзі чотирьох інших фахівців, проте на випадок якої неприємної несподіванки тримав у кишені ліки, що йому виписав перший лікар. Кожному з тих чотирьох фахівців він пояснював, що не може звіритися на досвід, знання, ні навіть на чесність першого лікаря, а тоді вже розповідав про неприємні симптоми, замовчуючи деякі важливіші. Але лікарі самі незабаром виявляли їх, і, хоч кожний не без задоволення вислухував критику на свого колегу, проте жодний з видатних спеціалістів не дав Біндонові ніякої надії, що він може уникнути завислих над ним страждань та безпорадности. Нарешті, під час візиту до останнього лікаря, він розважив собі душу, скинувши з неї тягар тієї огиди до медицини, що набралася в нього за цей час.
– Стільки віків минуло, – викрикнув він із запалом, – а ви нічого не навчилися, тільки вмієте говорити про своє безсилля! Я вдаюся до вас і кажу: «Врятуйте мене», а що ви робите?
– Звичайно, це тяжко вам, – згодився лікар, – але ви самі повинні були берегтися.
– А звідки міг я знати?
– То вже не наша справа – бігати за вами, – байдуже зауважив лікар, здіймаючи ниточку зі свого пурпурового рукава. – Та й чому, власне, мали ми рятувати вас особисто. Бачте, з нашого погляду люди з таким напрямом думок і такими пристрастями, як у вас, мусять перевестися, безперечно мусять.
– Перевестися?
– Авжеж! Вимерти. Це неминуче.
Лікар був молодий чоловік з ясним лицем. Він з посмішкою подививсь на Біндона.
– Треба вам знати, ми провадимо далі свої досліди. Ми даємо поради, коли людям стає здорового розуму слухатися нас. І ми чекаємо на свій час.
– Чекаєте на свій час?
– Так, чекаємо. Бачте, нам ще бракує багатьох знань, щоб перейняти на себе керування всім.
– Керування всім?
– Не хвилюйтеся, прошу. Наука ще дуже молода. Їй доведеться ще не одне покоління розвиватися. Ми знаємо тепер доволі для того, щоб бачити прогалини в наших знаннях. Проте, однаково час наближається. Ви, звісно, не бачите цього. Але, між нами кажучи, ви, багачі та верховоди, зі своїми особистими вподобаннями, зі своїм патріотизмом, релігією тощо, натворили силу всякої плутанини. Хіба не так? От хоч би взяти оті підвали, чи інші такі речі. Серед нас багато дехто мріє про той час, коли в нас буде доволі знання, щоб керувати чимсь більшим за вентиляцію та водопостачання. Знання, бачите, збільшується. Наука зростає. І квапитися, забігати вперед на скількись там поколінь абсолютно нема потреби. Прийде день, – а він безперечно прийде, – коли люди будуть жити інакше, – лікар задумливо глянув на Біндона, – але перед тим багато хто повинен вимерти.
Біндон спробував був вичитати цьому молодому чоловікові, як недоречно і непристойно говорити такі речі хворому, а тим паче яка це невихованість, яке зухвальство провадити подібні розмови з ним, людиною поважною і впливовою, що посідає видатне становище в офіційному світі. Він говорив, що лікарям за їх послуги платять, – він особливо підкреслював слово «платять», – отже не мають вони права і на хвилину відхилятися від своїх безпосередніх обов’язків і порушувати «всякі такі питання».