Поклавши собі відписати Елізабеті все своє добро, Біндон не заспокоївся на тому. Перш ніж оформити цю справу, він старанно обміркував усі її подробиці, бо випиті ліки, крім дрімоти, навіяли на нього шляхетну меланхолію. Де в чому він відступився від первісного свого плану. Адже, якщо він залишить Елізабеті всю свою власність, то й просякнута похіттю обстава його помешкання теж припаде їй, а йому з багатьох причин це аж ніяк не бажано. Кому ж тоді відписати кватиру і меблі? В теперішньому своєму стані йому довелося чимало помучитися з цим питанням.
Нарешті він спинився на думці лишити цю частину майна в спадщину симпатичному представникові модної релігії, розмови з яким давали йому стільки втіхи.
– Він зрозуміє, – сказав Біндон, чутливо зітхнувши. Він добре знає, що таке зло, і дивні чари Сфінкса Гріха йому теж трохи знайомі. – Так, він зрозуміє.
Цими словами Біндон хотів виправдати певні нездорові і ганебні ухили від нормального життя, до яких призвели його недобре скерована чванливість і розпусна цікавість. Деякий час він сидів, роздумуючи про те, як багато було в ньому давньоеллінського, італійського, неронівського тощо. От навіть тепер... чом би йому не спробувати написати сонета, щоб лунав у прийдешніх віках його проникливий голос – жагуче, зловісно, тужливо? Забувши про Елізабету, він півгодини порався з сонетом, та тільки зіпсував три фонографічні плитки, дістав головний біль, мусив випити, щоб заспокоїтись, другу дозу ліків і вернувся до думок про свою шляхетність та до первісних свої намірів.
Наостанку перед ним стало неприємне питання, як його бути з Дентоном. Біндонові потрібна була вся його щойно народжена великодушність, щоб примиритися з Дентоном. Кінець-кінцем ліки та близькість смерти допомогли нещасній людині, якої ніхто не хотів зрозуміти, проковтнути і цю прикрість. Коли він зробить будь-яке обмеження щодо Дентона, коли виявить найменшу недовіру до цього юнака, то Елізабета може неправдиво витлумачити його, Бендонів, заповіт. Нехай же лишається з нею її Дентон. В своїй великодушності він, Біндон, мусить стерпіти й це. Треба думати в цій справі лише про Елізабету.
Він звівся, зітхнувши, на ноги, дошкандибав до телефону і сполучив себе зі своїм нотарем. Через десять хвилин засвідчений заповіт, скріплений відбитком великого заповідачевого пальця, вже лежав у конторі в нотаря за три милі від Біндонової кімнати. Після того Біндон кілька хвилин просидів нерухомо, поринувши в думки.
Раптом він очутився від своїх неясних мрій і притиснув руку до хворого боку. В наступну мить зірвався на ноги і кинувся до телефону. Товариство Безбільної Смерти рідко коли одержувало від своїх клієнтів такі поспішні замовлення.
Отак вийшло, що Елізабета і Дентон не розлучились і проти всіх сподівань визволилися з рабської неволі, якої були доскочили. Елізабета вибралася з тісного підземного закамарку металобитників, нужденних обставин життя і праці в синій робітничій одежі, наче прокинулась після тяжкого кошмару. Доля знову вивела наше подружжя на сонячне світло. Тільки вони довідались про заповіт, сама думка пробути ще один день в отій скруті зробилася їм нестерпуча. Вони негайно знялися ліфтами й сходами на ті поверхи, де не бували, відколи спіткало їх лихо. Спочатку над усіма Елізабетиними почуттями панувало почуття визволення. Вона й думати не могла про те, що перетерпіла, живучи в підвалі. Минуло багато місяців, і лише тоді почала вона згадувати зі спочуттям тих змарнілих жінок, що й досі сиділи внизу, пошепки переказуючи одна одній плітки, згадуючи колишні розкоші, вистукуючи своїми молоточками і висилюючись коло марудної праці.
Навіть вибір помешкання, в якому оселилися тепер Дентони, відбивав це палке почуття визволення. На Елізабетине бажання вони найняли квартиру на самому краю міста; вони мали майданчик на покрівлі і балкон на міській стіні, широко відкриті для сонця і вітру, з виглядом на околиці, на небо.