Містерові Кейву спало на думку, що це не погоджується з законами оптики, відомими йому з дитинства. Він міг би зрозуміти, якби проміння переломлювалось у кришталі і збиралось у фокусі в його середині, але таке розсіяння світла не відповідало його розумінню фізики. Він підійшов до кришталю, подивився всередину, оглянув його з боків; на мить у нього відродилась наукова допитливість, що замолоду назнаменувала вибір його покликання. Його здивувало, що світло не було стале, а пересувалось всередині яйця, неначе кришталь був порожньою кулею з якоїсь блискучої пари. Повертаючи яйце, щоб побачити його з усіх боків, він зненацька помітив, що хоч і стояв між яйцем та променем світла, а проте кришталь залишився не менш блискучий. До краю здивований містер Кейв забрав його з того місця, куди падав промінь світла, і відніс до найтемнішої частини крамниці. Кришталь світився чотири чи п’ять хвилин, потім почав меркнути і погас. Кейв помістив його в смугу денного світла, і він майже відразу знову засяяв.
Досі принаймні містер Вейс міг перевірити дивну історію містера Кейва. Він сам кілька раз тримав кришталь у промені світла, що мав у діаметрі менш від одного міліметра. Після цього в тій цілковитій темряві, якої можна добитися за допомогою оксамитної накривки, кришталь безперечно фосфоресціював, хоч і дуже мало. Проте це сяйво, здавалося, було якесь особливе, і не всі бачили його однаково; наприклад, містер Гарбінґер, чиє ім’я добре відоме кожному освіченому читачеві в зв’язку з Пастерівським Інститутом, був абсолютно нездатний бачити будь-яке світло. А здатність містера Вейса супроти здатносте містера Кейва була значно менша. І навіть у самого Кейва вона дуже мінялася: він бачив краще, коли відчував велику слабість і втому.
Отже, з самого початку світло в кришталі якось дивно чарувало містера Кейва. І про його душевну самотність більше, ніж якби то були томи патетичних писань, свідчило те, що жодній живій душі не казав він за свої цікаві спостереження. Очевидно, він жив в атмосфері такої дріб’язкової злоби, що коли б признався, що має будь-яку втіху, то важив би втратити її. Він помітив, що в міру того, як наближався світанок і яснішало розсіяне світло, поверхня кришталю меркла. І деякий час він міг бачити що-небудь лише вночі, в темному куточку крамниці.
Але йому спало на думку використати старий чорний оксамит, що був за підстилку під колекцією мінералів; склавши його вдвоє і покривши ним голову й руки, він міг бачити блискучий рух всередині кришталю навіть удень. Він дуже боявся, щоб дружина його не дізналася за це, і віддавався цьому спогляданню після обіду, з обачности ховаючись під прилавок, тоді, як вона спала нагорі. Одного разу, повертаючи кришталь у руках, він щось помітив. Щось блиснуло і зникло, як блискавка, але в нього лишилося враження, ніби перед ним розгорнулось видовисько просторої, розлогої дивовижної країни: повернувши кришталь ще раз, саме в ту мить, як блиснуло світло, він знов побачив те саме, що й першого разу.
Було б нудно і зайво переказувати всі фази у відкритті містера Кейва після тієї миті. Досить сказати, що наслідок був такий: у кришталі, коли містер Кейв дивився на нього під кутом близько 137° до напрямку променя світла, відбивався виразний, завжди однаковий малюнок просторої химерної місцевости. Малюнок той аж ніяк не був подібний до сну: він справляв справжнє враження дійсности, і що яскравіше було світло, то реальнішим і виразнішим він видавався. То був рухомий малюнок, тобто деякі предмети рухались у ньому, але поволі, в певному порядкові, як реальні предмети, і відповідно до змін напрямку світла та кута зору малюнок теж змінявся. Все це справді мало такий самий вигляд, як предмети, що їх розглядають крізь овальне скло: повертаючи скло, все бачать в іншому аспекті.
Містер Вейс запевняв мене, що описи містера Кейва були дуже багаті на подробиці і позбавлені того зворушення, яким визначаються галюцинації. Та треба пам’ятати, що всі спроби містера Вейса побачити такий же ясний малюнок у блідому опаловому відблиску кришталю зосталися невдалі, хоч як він силкувався. Різниця в силі вражень у цих двох людей була дуже велика, і цілком зрозуміло, що те, що містер Кейв бачив виразно, здавалося містерові Вейсу лише тьмяною туманністю.
Краєвид, згідно з містером Кейвом, завжди являв собою розлогу рівнину і робив таке враження, наче містер Кейв дивився на нього з чималої височини, немов з башти або щогли. Далеко на сході і заході цю рівнину обмежовували високі червонясті скелі; вони нагадували містерові Кейву скелі, які він бачив колись на одному малюнку, але на якому саме, цього містер Вейс не міг установити. Скелі тяглися двома пасмами на північ і південь (містер Кейв міг визначити сторони світу за зорями, видними вночі). Вони відступали в майже безмежну далечінь і, не зливаючись одна з одною, губилися там у тумані. Кейв був ближче до східного пасма скель, і коли він побачив їх уперше, над ними сходило сонце, і він розглядів безліч якихсь постатей, що ширяли в просторі, темніші за сонце і ясніші за власну тінь; містерові Кейву вони видалися птахами. Далі простягалася довга низка будівель, – він неначе дивився на них згори; близько темного краю малюнка, де світло ламалося, вони робилися невиразні. Були там також, біля широкого блискучого каналу, цікаві формою дерева, темно-зелені, як мох, або чарівного сірого кольору. Щось велике й осяйне пролітало крізь увесь малюнок. Та першого разу містер Кейв бачив на малюнку лише окремі порізнені виблиски; руки йому тремтіли, голова тряслася, видиво з’являлось і зникало, затуманювалося, розпливалося. І спочатку йому було дуже важко віднайти ту саму позицію, в якій він упустив малюнок з очей.