І в сотнях обсерваторій панувало стримане зворушення, що дійшло своєї вершини, за малим не розлігшись здивованим скриком, коли два далекі тіла метнулись одне до одного. Скрізь знялася метушня з фотографічними апаратами і спектроскопами, з усяким приладдям, щоб звіковічити невидане разюче явище, загибель цілого світу. Бо ж справді цілий світ, планета-сестра нашої Землі, багато більша за нашу Землю, так раптово спалахнула поломінною смертю. Нептун дістав відвертого і чесного удару від дивного вихідця із зовнішнього світу, – і тепло, наслідок зіткнення, вмить перетворило обидві тверді кулі у величезну розпечену масу. Того дня ввесь світ побачив за дві години до сходу сонця велику білу бліду зорю. Вона поблякла тільки тоді, коли подалася на захід і сонце знялося над нею. По всіх усюдах дивувались на неї люди, але ніхто не був такий здивований, як моряки, що звикли спостерігати зоряне небо: вони були далеко на морі і нічого не чули про неї, аж от тепер побачили, як вона зійшла, немов маленький місяць, підбилась до зеніту, зависла над головою і поринула на заході, як скінчилася ніч.
І коли незабаром сходила вона над Европою, скрізь збиралися юрби спостережників – на схилах пагорків, на покрівлях будинків, на видних місцях, не відриваючи очей від сходу, де мала зійти велика нова зоря. Її упереджало біле сяйво, біла сліпуча заграва, і ті, що дивились минулої ночі на її народження, скрикнули, побачивши її тепер:
– Вона більша! Вона ясніша!
І справді, щербатий Місяць, одна чвертина повного, що саме сідав на заході, був багато блідіший за неї, та навіть на всю, на повну свою величінь, навряд чи міг він тепер рівнятися блиском до маленького кола дивовижної нової зорі.
– Вона ясніша! – кричала юрба на вулицях. Але по темних обсерваторіях спостережники переглядались один з одним, затаївши дух.
– Вона ближче! – казали вони. – Ближче!
І один голос вторував другому: «Вона ближче!» Телеграф підхопив, вистукуючи, ці слова, вони забриніли по телефонних дротах, їх у тисячах міст набрали заяложені складачі. «Вона ближче!» Люди, що писали в конторах, покидали свої пера, вражені чудною подією. Люди, що балакали в тисячах місць, натрапили враз на химерну можливість, що крилась у цих словах: «Вона ближче!» Вістка мчала збудженими вулицями; її вигукували на скутих морозом дорогах тихих сіл; люди, що вичитали її з тремтячих шпальт, зупинялися в осяяних жовтим світлом дверях і викрикували її подорожнім. «Вона ближче!» Розчервонілі й блискучі красуні, почувши новину, переказану в жартівливому тоні між двома танцями, вдавали, ніби це їх надзвичайно зацікавило.
– Ближче! Невже? Як це цікаво. Які розумні-розумні мають бути ті люди, що викривають такі речі!
Самотні мандрівці, чвалаючи зимової ночі, мурмотіли, щоб підбадьорити себе, підводячи очі до неба:
– Треба, щоб вона ще більше наблизилась, бо ніч така ж холодна, як людське милосердя. Щось не стало тепліше від того, що вона ближче. Все те саме.
– Що мені до цієї нової зірки! – лементувала жінка, стоячи навколішках коло свого небіжчика.
Школяр, уставши раненько, щоб підучитись до іспиту, заплутався вкрай, помітивши велику білу зорю, що ясно і повно світила крізь морозяні квіти на його вікні.
– Центровідбіжна, центротяжна, – бубонів він, спершись підборіддям на свій кулак. – Спинити планету серед її ходу, позбавити її відбіжної сили, що тоді? Центротяжна переможе і планета впаде на Сонце. І це... Чи не перетинається часом її путь з нашою? Хотів би я знати...
День той згас, як усі його брати, і дивовижна зоря зійшла знову на останній сторожі морозяної темряви. І була вона тепер така промениста, що прибутний Місяць здававсь лиш блідою жовтою примарою, власним своїм велетенським привидом, що навис над заходом. В одному місті у південній Африці справляв весілля великий чоловік, і вулиці було пишно розцвічено огнями, щоб вітати його поворот з молодою.
– Навіть самі небеса зілюміновано сьогодні», – казали облесні прибічники.
Під сузір’ям Козерога двоє коханців-негрів, відкинувши страх перед диким звіром і нечистою силою палкого кохання ради, затаїлися в очеретяній гущавині, де блищаки літали в повітрі.
– Це наша зоря, – шептали закохані, почуваючи себе втішно під її м’яким світлом.
Професор математики сидів у своєму кабінеті, відсунувши від себе папери. Його вирахування були вже скінчені. В білій пляшечці ще залишалося трохи зілля, що дало йому змогу не спати і працювати чотири довгі ночі. Щодня викладав він лекції своїм студентам, спокійний, точний, терплячий, як завжди, і потім негайно повертався до цих важливих вирахувань.·Лице в нього було трохи схудле і виснажене зі штучно підтримуваної бадьорости. На якийсь час він, здавалося, поринув у задуму. Потім підійшов, до вікна, і фіранка клацнула і піднялась догори. На півдорозі до зеніту, над скупченням дахів, над димарями й шпилями міськими зависла зоря.