І вгорі, немов потверджуючи його слова, самотня, холодна й бліда, блискотіла зоря близької загибелі.
Багатьом з тих, що вдивлялись у неї тієї ночі, аж їм очі боліли, видавалося, що вона помітно наближається. В ту ніч змінилася теж і погода, і мороз, що сковував усю центральну Европу, Францію й Англію, заступила відлига.
Але ж що я вам казав про людей, які молилися цілісіньку ніч, відпливали на суднах, тікали в гори, то ви ні в якому разі не повинні собі уявляти, нібито всю земну кулю пойняв уже жах перед зорею. Направду, звичка і звичай усе ще панували над світом, і за винятком балачок на дозвіллі та милування розкішною ніччю дев’ять людей з десятьох усе ще клопоталися своїми щоденними справами. По всіх містах, за малими винятками, крамниці відчинялись і зачинялися певного часу, лікар і трунар справляли своє діло, робітники збиралися на фабриках, солдати муштрувались, школярі вчилися, коханці прагли один одного, злодії засідали й тікали, політики складали свої проекти. Друкарські газетні верстати грюкотіли вночі, і чимало священиків різних визнань відмовлялись відчиняти свої святі будинки, щоб не сприяти тому, що вони вважали за безглузду паніку. Газети нагадували приклад 1000-го року, бо й тоді люди чекали кінця світу. Ця зоря зовсім не була зорею, а просто газом, кометою, а хоч би й була вона зорею, то все одно не могла б зачепити Землю. Таке явище не мало собі прецедентів. Здоровий розум геть усюди змагався проти сліпого жаху, презирливий, глумливий, ворожий до впертих боягузів. Тієї ночі о п’ятнадцять на восьму за Грінвічським часом зоря підійде найближче до Юпітера. Отоді й побачить світ, як повернеться справа. Грізні застереження ученого математика багатьом видавалися тільки хитромудрим способом самого себе зрекламувати. Нарешті, здоровий розум, трохи зігрівшись зі змагання, доводив непохитність своїх переконань тим, що лягав спати. Отже дикунство та неуцтво, вже потомлені новиною, бралися до нічних своїх справу, і тваринний світ, крім собаки, що заводив де-не-де, не звертав на зорю найменшої уваги.
І навіть спостережники в європейських державах, побачивши нарешті зорю, що, правда, зійшла на годину пізніше, але не збільшилася проти минулої ночи, ладні вже були взяти на глум ученого математика і вважати, що небезпека минула.
Та незабаром глузування вщухло. Зоря почала зростати, вона зростала з жахливою впертістю з години на годину, щогодини трохи більша, трохи ближча до опівнічного зеніту, розпаляючись ясніше і ясніше, доки не перетворила ніч на другий день. Коли б вона прямувала просто до Землі, замість робити криву, якби не витрачала своєї швидкости на Юпітера, вона перестрибнула б проміжну безодню за один день, а так їй треба було п’ять цілих днів, щоб пролетіти повз нашу планету. Другої ночі вона дійшла розміру третини Місяця, перш ніж далася на очі англійцям, – і от звільжило. Над Америкою знялась вона як повний Місяць завбільшки, але сліпуче біла й жарка. Зірвався гарячий вітер, зміцнюючись дедалі, зоря підбивалася вгору, і у Віргінії, в Бразилії і в долині ріки Св. Лаврентія світилась вона перемінним сяйвом, то виринаючи, то знов ховаючись у буревії кошлатих грозових хмар, серед фіалкових сполохів блискавки і небувалого граду. В Манітобі була відлига і спустошлива повідь. І на всіх горах земної кулі почали танути тієї ночі сніги і лід, усі ріки, що течуть з високостей, понеслись повноводі, каламутні, і незабаром – на їх верхів’ях – закрутились на хвилях дерева і тіла людей та тварин. Вода прибувала невпинно, і, виступивши нарешті з берегів, ринула слідом за втікачами-долинянами.
Уздовж берегів Аргентини і в південній частині Атлантійського океану припливи були вищі, ніж будь-коли за людської пам’яті, і бурі в багатьох місцевостях заганяли на кільканадцять миль воду в глиб країни, заливаючи цілі міста. І спека так збільшилася тієї ночі, що коли зійшло сонце, то всім здалося, начебто тінь упала на Землю. Почалися землетруси, безнастанно зростаючи, аж от здовж усієї Америки від Полярного Кола до Рогу Горна стали зсовуватися згірки, став колотися ґрунт, а мури та будинки розсідалися і валились. Зсунувся цілий схил Котопаксі, і лава вибухла таким височенним стовпом, потекла таким рідким, широким і бистрим потоком, що за один день досягла моря.
Так зоря, з блідим Місяцем позаду в своєму вирі, перейшла над Тихим океаном, волочачи за собою, мов розкішний шлейф, громові хуртовини та щораз вищу хвилю припливу, що здіймалась слідом за нею, пінява й жаденна, затоплюючи один по одному острови, змиваючи геть чисто людей, доки не докотилась, нарешті, в сліпучому блискові, подихаючи огнем і жаром і ревучи несито, – навальна, жахлива стіна води п’ятсот футів заввишки, – до берегів Азії і не ринула на рівнини Китаю. Якийсь час зоря, жаркіша тепер і більша й ясніша за сонце в зеніті, засипала нещадним блиском багатолюдну простору країну: міста і села з їх пагодами і деревами, розлогі лани і ниви, мільйони безсонного люду, що дивилися з безпорадним жахом на розпалене небо, – коли враз розлігся в повітрі приглушений рев припливу, раз-по-раз гучнішаючи. І так було з мільйонами людей тієї ночі – втікання наосліп, важке від спеки тіло, гаряче й коротке дихання, і приплив, наче біла валкá стіна за плечима. І потім смерть.