Китай осявало біле полум’я, але над Японією, над Явою і всіма островами східної Азії велетенська зоря світилася немов тьмяна червоно-огниста куля крізь пару, дим і попіл, що ними вітали вулкани її пришестя. Вгорі була лава, гарячі гази і попіл, а долі клекотіли буруни, і вся земля стрясалась і глухо гримотала від підземних ударів. Скоро споконвічні сніги Тибету й Гімалаїв почали танути і стікати на низ мільйонами струмків, що дедалі глибшали і зливалися один з одним, на рівнини Бірми та Індостану. Буйне верховіття індійських джунглів горіло в тисячах місць і внизу, у прибутній воді кругом стовбурів ворушилися темні істоти, все ще безсило змагаючись і відбиваючи своїми тілами криваво-червоні язики полум’я. Безліч чоловіків і жінок тікали без пам’яті широкими річними шляхами до цієї єдиної, до останньої надії людства – чистого моря.
Зоря зростала, з жахливою швидкістю робилася більша, жаркіша, ясніша. Тропічний океан позбувся своєї фосфоресценції, і пара клуботалась химерним плетивом над бурхотінням чорних хвиль, де темніли тут і там кораблі, здобич хуртовини.
І тоді сталося чудо. Тим, що дожидалися в Европі сходу зорі, видалося, що Земля перестала обертатися навколо своєї осі. В тисячах відкритих місцевостей, на низині і на горах, люди, втікши туди від поводі, від падіння будівель, від зсовування сугорбків, марно чекали цього сходу. Збігали години в страшній невідомості, а зоря не сходила. Знову побачили люди перед собою старі сузір’я, що їх уже вважали за навіки загиблі. В Англії над головою було чисте розпалене небо, хоч земля ввесь час двигтіла, але над тропіками визирнули крізь серпанок пари Сіріус, Капелла й Альдебаран. І коли нарешті велика зоря зійшла мало не десятьма годинами пізніше, посередині її білого серця виднілося чорне кружало, і зараз же близько неї знялося сонце.
І коли зоря почала спускатися над Азією і висіла над Індією, затяглося туманом її сяйво. Вся індійська рівнина від гирла Інду до Гангових гирел була в ту ніч пустинею мілкої лискучої води, звідки виставали храми і палаци, насипи і пагорки, чорні від люду. Кожний мінарет був гроном людей, що падали один по одному в каламутну воду, коли спека чи острах їх перемагали. Вся країна від кінця до краю здавалася єдиним зойком, коли враз над цим горном відчаю пролинула тінь, дихнув холодний вітер і в схолоднілому повітрі почали купчитися хмари. Люди, що дивилися вгору, аж їм очі посліпли, побачили, що на її блискуче сяйво напливає чорне кружало. То Місяць став між зорею і Землею. І тільки людям блиснула надія, як зі сходу з химерною, незбагненною швидкістю виплигнуло сонце. І тоді зоря, сонце і Місяць рушили разом небесами.
На око європейського спостережника, зоря і сонце зійшли разом, одне біля одного, мчали якусь годину шалено, потім тихше, і, нарешті, зупинилися: зоря і сонце поринули в одне єдине сліпуче полум’я в зеніті неба. Місяць не затемнював більше зорі і зник з очей у небесному сяйві. І хоч ті, що зостались живі, здебільшого спостерігали все це з тією тупою байдужістю, що до неї призводять голод, утома, спека та розпач, а все ж іще знайшлися люди, здібні зрозуміти значення цього явища. Зоря і Земля підійшли якнайближче одна до одної, обійшли одна кругом одної, і зоря проминула Землю. Вже вона віддалялася швидше і швидше на останньому перегоні запаморочливого свого лету до Сонця.
І тоді, заступаючи небо, почали набігати хмари, грім і блискавиця оповили світ пишними шатами, над усією Землею перейшла така злива, якої ніколи не бачило людство, і там, де недавно палали навпроти хмарового намету червоним огнем вулкани, потекли струмки болота. Скрізь збігали з суходолу води, залишаючи після себе замулені руїни, і Земля з її безладдям, з усім, що спливало на її водах, з мертвими тілами людей і тварин – її дітей – нагадувала розмитий бурею берег. Багато днів стікала вода з суходолу, забираючи з собою ґрунт, дерева і будівлі, накопичуючи велетенські загати, викручуючи глибокі яруги. Дні блиску і спеки поступилися місцем дням темряви. І ввесь той час, довгі тижні і місяці, двигтіла і стрясалась земля.