Отже наша кімната була з самого краю рогу, так що видно було і схід і захід. На сході підносилася висока скеля, – мабуть, із тисячу футів заввишки, – холодна й сіра, крім одної вузенької ясно-золотої смуги; далі простягався Острів Сирен і стрімкий берег, що губився в далині, зливаючись з гарячим промінням ранішнього сонця. Глянувши на захід, можна було виразно побачити поблизу маленьку затоку і вузьку прибережну смугу, ще повиту тінню. І з тієї тіні високо і гордовито здіймався Соляро, рожевий, золотоверхий, як гордопишна красуня, а поза ним плив на небі блідий місяць. Перед нами ж від сходу до заходу стелилося барвисте море, покрапковане маленькими човнами під вітрилами.
Звичайно, на сході ті човни були сірі, дуже чіткі і виразні, але на заході то були човники з золота, з блискучого золота, кожний – майже як маленьке полум’я. А саме під ними стриміла скеля і в ній – арка. Блакитна морська вода переходила в зелений колір, шумувала навколо скелі, а з-під арки виринав човен.
– Я знаю ту скелю, – сказав я. – Я там замалим не втопився. Зветься вона Фаральйоні.
– I Faraglioni? Еге, вона її так називала, – відповів чоловік з блідим обличчям. – Там трапилась якась то пригода, та це... – він знову доторкнувся до лоба. – Ні, – додав він, – я забув, яка саме пригода.
Так, це – перше, що я пам’ятаю, то був перший мій сон – та маленька кімната в затінку, розкішне повітря і небо, кохана дівчина, її освітлені сонцем руки, ошатна її одежа, і як ми сиділи і пошепки розмовляли одне з одним. Ми розмовляли пошепки не тому, що хтось міг нас чути, а тому, що все ще було таке незвичне в наших взаєминах, і наші думки, гадаю, трохи боялися остаточно втілюватися в слова. Тому то й текли вони поволі.
– Ми зголодніли і пішли з нашої кімнати чудними переходами з рухомою підлогою, поки не дісталися до великої їдальні, де бив водограй і грала музика. То було гарне, веселе місце – сонце, плюскотіння води, рокотання струн. Ми сиділи, снідали, усміхалися одне до одного, і мені не хотілось звертати уваги на людину, що пильно стежила за мною з-за сусіднього стола.
Потім ми пішли в танцювальну залу, та я не можу змалювати її. То було величезне приміщення, більше від усього, що ви будь-коли бачили; в одному місці в стіну галереї було вмуровано вгорі старовинну браму Капрі. Височіли легкі колони, золоте віття й паростки звисали зі стовпів, наче водограї, затоплювали стелю, як вранішня зірниця, переплітаючись, як... як нитки змови. Навколо всієї зали стояли чудові статуї, чудні дракони і дивовижні химери, держачи світники. Всю кімнату заливало штучне світло, ясніше за світанок.
Коли ми проходили повз натовп, усі обертались і дивились на нас, бо всі знали мене з лиця і на ймення, і знали теж, що я несподівано відмовився від влади й боротьби і приїхав сюди. Всі дивились і на мою даму, хоч ніхто не знав напевно, як вона опинилася коло мене, або неправдиво уявляли собі це. І декотрі чоловіки, що були там, – добре знаю, – уважали мене за щасливого, дарма що ім’я моє вкрили безчестя і ганьба.
Повітря сповнене було музики, гармонійних пахощів і ритму чарівних рухів. Тисячі вродливих людей ходили по залі, товпились в галереях, сиділи тут і там по затишних куточках.
Усі були одягнені яскраво і заквітчані квітками; тисячі пар танцювали у великому колі, під білими статуями давніх богів, пишні процесії юнаків і дівчат проходили туди й назад. Ми танцювали з нею не нудні одноманітні танці ваших днів... тобто нашого часу, хотів я сказати... а якийсь чарівний, п’янкий танок. Ще й досі бачу я її радісні рухи. Вона, знаєте, танцювала з серйозним обличчям, поважно, і все ж усміхалася до мене, голубила мене – усміхалась і голубила поглядом.
Музика теж була інша, – промурмотів він. – Вона звучала... ні, я не можу віддати цього; але вона була безмірно багатша і різноманітніша, ніж будь-яка інша музика, що мені доводилося чути в житті.
Потім, – це трапилося, коли ми танцювали, – підійшов до нас той добродій і почав розмовляти зі мною. Був він худий, енергійний на вигляд і для такого місця надто звичайно вбраний. Ще за сніданком я помітив, що він стежив за мною, і потім, коли ми йшли до танцювальної зали, я весь час уникав зустрічатись із ним очима. Але тепер ми сиділи в маленькій ніші і, посміхаючись, стежили за розвагами публіки, що снувалася в усіх напрямках по лискучій підлозі, – і він підійшов, доторкнувся до мене і почав розмову, так що я примушений був слухати його.