І він попросив у мене дозволу поговорити зі мною на самоті.
– Ні, – сказав я, – я не маю таємниць від цієї дами. Що ви хочете сказати мені?
Він відповів, що мова його буде нецікава і, в усякому разі, суха як для дами.
– А можливо, що й для мене? – сказав я.
Він подивився на неї, наче просив у неї допомоги. Потім раптом спитав мене, чи чув я про ворожу Івішемову заяву. Треба вам знати, що перше Івішем завжди стояв поруч мене на чолі тієї великої партії, там, на півночі. Це була владна, сувора, нетактовна людина, і лише я один умів стримувати і втихомирювати його. Я гадаю, що більше через нього, ніж через мене так тоді всі схвилювались, коли я відійшов, – тому це запитання знову збудило мою цікавість до того життя, що його я на якийсь час покинув.
– Уже багато днів я не цікавився новинами, – сказав я. – Що ж говорив Івішем?
І він почав швидко розповідати. Мушу сказати, навіть мене вразила Івішемова нерозважність, – такі дикі і загрозливі речі він говорив. Їх посланець не тільки переказав мені Івішемові слова, а й почав просити поради і доводити мені, який я їм потрібний. Поки він говорив, моя дама сиділа трохи нахилившись і стежила за виразом мого обличчя та обличчя мого співбесідника.
У мені відразу прокинулася моя давня звичка обмірковувати і складати плани. Я навіть раптом уявив собі свій поворот на північ і весь драматичний ефект цього повороту. Все, що говорила ця людина, свідчило, що в партії панує безлад, влада моя була б міцніша, ніж до того, як я виїхав звідти. І тоді я подумав про свою подругу. Бачте... як би вам сказати? Були певні особливості в наших взаєминах, – нема потреби згадувати про них, – і через них вона не могла бути там. Я мусив би залишити її, мусив би одверто й назавжди відмовитися від неї, коли б захотів цілком віддатися своїм справам на півночі. І та людина знала про це, розмовляючи зі мною і з нею, знала це так само добре, як і моя подруга: виконати повинність означало для мене спочатку розлуку, а потім остаточний розрив. Ці думки розвіяли мою мрію про повернення на північ. Я враз обернувся до свого співбесідника, і він подумав був, що його красномовство переконало мене.
– Яке мені тепер діло до всього цього? – сказав я. – З усім цим у мене скінчено. Чи не думаєте ви, що, зрікшись влади і оселившись тут, я кокетую з вашим народом.
– Ні, – запевнив він, – але...
– Так чому ж ви не даєте мені спокою? З усім тим справа скінчена. Тепер я лише приватна особа.
– Так, – відповів він. – Та чи подумали ви?.. Ці чутки про війну, ці зухвалі виклики, ці шалені напади...
Я встав.
– Ні! – скрикнув я. – Я більше не хочу вас слухати. Я все взяв до уваги, все зважив, – і відійшов від ваших справ.
Здавалося, він обмірковував, чи є ще надія переконати. Він перевів очі з мене на мою подругу, що стежила за нами.
– Війна, – сказав він, наче сам до себе, потім звільна повернувся і пішов геть.
Я стояв, охоплений вихором думок, що їх збудив його заклик.
Тоді пролунав її голос.
– Любий мій, – промовила вона, – коли ти їм потрібен...
Вона не скінчила своєї фрази і замовкла. Я поглянув на її любе лице, піднесення моє захиталось і зникло.
– Я їм потрібен лише для того, щоб зробити те, чого вони самі не зважуються зробити, – відповів я. – Коли вони не мають довіри до Івішема, нехай самі роблять з ним, як хочуть.
Вона глянула на мене з сумнівом.
– Але війна… – заперечила вона.
Я помітив сумнів на її лиці, що з’являвся вже й перше, – сумнів щодо мене й себе; перша тінь такого сумніву, правду кажучи, вже могла роз’єднати нас навіки.
Я був старший за неї і легко міг переконати її в усьому.
– Люба моя, – почав я, – не хвилюйся тим, що трапилось. Ніякої війни не буде. Війни напевно не буде. Часи війни проминули. Вір мені, я знаю, як стоїть справа. Вони не мають ніяких прав на мене, моя люба, і ніхто не має права на мене. Я вільний був вибирати собі життя, і я його вибрав.
– Але ж війна... – сказала вона удруге.
Я сів поруч неї, пригорнув одною рукою, а другою взяв її за руку. Я намірився розвіяти її сумніви, хотів розважити її. Я говорив їй неправду, разом з тим і себе обманюючи. А вона надто охоче вірила мені, надто ладна була забути про все.
Незабаром тінь розвіялася, і ми поквапилися до того місця, де купалися щодня, – до гроту del Bovo Marino. Ми плавали й бризкали одне на одного, гойдаючись на хвилях; мені здавалося, що я стаю легший і дужчий, ніж звичайні люди. Нарешті, ми вийшли з води, радісні, мокрі, і почали бігати поміж скелями. Я переодягся в сухий купальний костюм, ми сіли грітися на сонці, і я задрімав, схиливши голову їй на коліна. Вона поклала мені руку на голову, почала злегка гладити мене по волоссю, – і я заснув. І враз – наче луснула струна – я прокинувся і опинився в своєму ліжку в Ліверпулі, серед звичного оточення.