Лише яку хвилину не хотів я повірити, що все, так яскраво пережите, було не що інше, як сон.
Я справді не міг визнати це за сон, незважаючи на всю реальність речей, що мене оточували. Я вмився і вдягся як завжди, і поки голивсь, роздумував, чому повинен покинути свою кохану заради фантастичної політики суворої й охопленої ворожнечею півночі. Навіть коли б Івішем накликав на світ війну, що мені до того? Я був чоловік, і серце в мене було як у чоловіка. Чого це мав я почувати, що на мені лежить верховна відповідальність за долю світу?
Треба вам знати, що я не завжди так ставлюся до справ, до моїх реальних справ. Я, бачите, судовий оборонець і маю непохитні переконання.
Зрозумійте, марево було таке реальне, так не скидалось воно на сон, що я весь час пригадував собі найменші подробиці; навіть малюнок на оправі книжки, що лежала на машинці до шиття моєї дружини, в їдальні, яскраво нагадував мені золоту смужку на фотелі в ніші, де розмовляв я з посланцем партії, яку покинув. Чи ви коли чули про такі сни?
– Про такі сни?
– Тобто, щоб потім згадувалися найменші призабуті дрібниці?
Я замислився. Я ще ніколи не звертав на це уваги, але, видимо, він мав рацію.
– Ні, – сказав я, – здається, таких снів не буває.
– Авжеж, – відповів він, – а саме так воно й було зі мною. Я, розумієте, судовий оборонець в Ліверпулі і часто запитую себе, що подумали б про мене мої клієнти і ті ділові люди, що з ними я розмовляв у своєму кабінеті, якби я їм несподівано сказав, що кохаю дівчину, яка має народитися через кілька віків, і терплю від політичних непорозумінь моїх прапраправнуків. Того дня в мене була важлива справа, я складав контракт на дев’яносто дев’ять років з одним приватним архітектором. Він дуже квапився, і ми хотіли за всяку ціну примусити його підписати той контракт. Під час розмови зо мною він поводився так нестримано, що я й спати пішов усе ще схвильований. Тієї ночі мені не снилось нічого, так само й другої ночі, скільки я пригадую.
Моє переконання щодо реальности того, що відбувалось, ослабло. Я поволі впевнявсь, що то був сон. Та потім усе почалося знову.
Коли на п’ятий день сон поновився, все вже було по-іншому. Гадаю, певно, і в сні проминуло чотири дні. Багато чого трапилось за ті дні на півночі, тінь тих подій ізнов залягла між нами, і цього разу було не так то легко розвіяти її. Пригадую, почав я сумно роздумувати: чому, незважаючи ні на що, повинен я довіку повертатись до праці, приниження і безнастанного незадоволення лише для того, щоб врятувати від гніту й страхіття війни та нещасливого державного ладу сто мільйонів простого люду, до якого я дуже часто почуваю тільки зневагу? І, кінець-кінцем, я можу зазнати поразки. Всі вони прагнуть кожний своєї особистої мети, чому ж і я не можу жити, як усі люди? Раптом серед цих роздумів почувся її голос і я підвів очі.
Я побачив, що ми йдемо понад Містом Насолоди. Ми були близько верховини Монте-Соляро і дивилися на затоку. Надходив вечір, було дуже ясно. Віддалік, по ліву руку, в золотому тумані між небом і землею зависла Іскія, і холодною білою плямою вимальовувався на тлі пагорків Неаполь. Проти нас височів Везувій з довгою, стрункою смугою диму, що загиналась на південь, а поблизу виблискували руїни Торре-Аннунціята і Кастелламаре.
Я враз перебив його.
– Ви, мабуть, бували на Капрі?
– Лише в тому сні, – відповів він, – лише в тому сні.
Здовж усієї затоки, по той бік Сорренто, виднілися пливучі палаци Міста Насолоди, прикуті до берега ланцюгами. Далі на північ тяглися широкі плавучі платформи, де приставали аероплани. Кожного дня по обіді аероплани спускалися з неба і приносили з усіх кінців світу на Капрі тисячі шукачів його втіх. Усе це, кажу, простягалось внизу під нашими ногами.
Ми дивились на цей краєвид лише побіжно, бо нам випало побачити того вечора щось зовсім незвичайне. П’ять воєнних аеропланів, що віддавна без діла дрімали в далеких арсеналах на гирлі Рейну, маневрували тепер на східній частині небосхилу. Івішем здивував увесь світ, видобувши звідти їх та багато інших воєнних аеропланів і пославши в різні краї. То була вже реальна загроза в тій відважній, зухвалій грі, що він розпочав, і навіть мене це вразило своєю несподіваністю. Він був один з тих неймовірно впертих, енергійних людей, що неначе народжуються на те, щоб коїти лихо. На перший погляд, його енергія могла видатися винятковою обдарованістю. Проте він був позбавлений фантазії і винахідливости, – мав тільки тупу, величезну силу волі і божевільну віру в своє безглузде, сліпе щастя, що ніколи ще не зраджувало його. Я пригадую, як ми стояли над рогом, стежачи за повітряною ескадрою, що кружляла в далині. Вже тоді ж таки зрозумів я повне значення цього видовища і вже передбачав, як повернеться справа. І все ж іще не було запізно. Я повинен був, думав я, повернутися і врятувати світ. Я знав, що на півночі вони пішли б за мною, аби лиш в одному пункті я не перечив їх моральним переконанням. На сході і на півдні до мене поставились би з більшою довірою, ніж до кого іншого з північан. І я знав також, що коли б сказав їй хоч одне слово, вона відпустила б мене... і не тому, що не любила!