Але ж я не хотів їхати, в мене були зовсім інші плани. Я ще так недавно скинув з себе кошмар відповідальности, ще так мало був зрадником своєї повинности, що ясна свідомість того, що я мусив би зробити, неспроможна була вплинути на мою волю. Я хотів жити, заживати розкошів і дати щастя моїй подрузі. Хоч почуття, що я зрадив свій обов’язок, і не могло примусите мене повернутися до політичної діяльности, а все ж воно робило мене мовчазним і стурбованим, значною мірою отруювало мені ясну радість дня і огортало чорними думами в темряві ночі. І коли в той вечір стояв я і стежив за тим, як Івішемові аероплани, ці зловісні птахи, літали сюди й туди, вона стежила за мною, стоячи поруч, вона бачила мою тривогу, та не могла її зрозуміти і допитливо вдивлялася в моє лице, затьмарена сумом. Обличчя в неї було сіре, бо сонце вже заходило. Не вона була винна в тому, що я зостався. Вона просила мене покинути її і цієї ночі ще раз благала їхати, – плакала і благала.
Нарешті почуття, що вона тут, поруч мене, розвіяло мої похмурі думки. Я раптом обернувся до неї і запропонував їй наввипередки збігти вниз схилом гори. «Не треба», – мовила вона так, наче це не відповідало її поважному настроєві, та я вирішив покласти край цій поважности і примусив кохану пробігтися, – адже, коли вам заб’є дух від бігу, ви не дуже то зможете сумувати. Біжучи, вона спіткнулась, я підхопив її під руку, і ми побігли вниз, обігнавши двох людей, що здивовано оглянулись, бо, мабуть, пізнали мене. На півдорозі ми почули чудний шум в повітрі і спинилися: над верховиною пагорка один за одним летіли ті військові повітряні кораблі.
Він замовк, видимо, обдумуючи, як їх описати.
– Які вони були на вигляд? – спитався я.
– Їм ще ніколи не доводилося брати участь у війні, – відповів він. – Вони були подібні до наших сучасних панцерників; ще ні разу не брали участи в бою. Ніхто не знав, чим загрожують розпалені люди, що сидять у них; та мало хто й думав про те. То були великі літальні машини, формою схожі на лезо списа з пропелером замість ратища.
– Сталеві?
– Ні, не сталеві.
– З алюмінію?
– Ні, ні, нічого схожого, – зі звичайнісінького стопу, – от, як мідь, наприклад. Звався він... підождіть, – він потер собі лоба рукою. – Я все забуваю, – сказав він.
– А гармати були на них?
– Маленькі гармати з дуже вибухливими набоями. Ядро вилітало із заднього кінця рури, а заправлялись гармати з переднього кінця. Про все те, звичайно, знали в теорії, бо ще ніколи не були вони в бою. Ніхто не міг напевно сказати, як це все буде. А тим часом, я гадаю, було дуже приємно так швидко і легко кружляти в повітрі, мов зграя молодих ластівок. Мені здається, що й самі літуни теж не уявляли собі ясно, що воно справді буде. Ці летючі бойові кораблі були лише незначною частиною воєнних винаходів, яких набралося безліч, зроблених за добу довгого непорушного миру. Було винайдено і вдосконалено силу всяких таких речей, – безглуздих, диявольських виграшок, ні разу ще не випробуваних: величезні машини, жахливі вибухові речовини, велетенські гармати. Вам відомий огидний спосіб праці дотепних людей, що винаходять такі речі; ці винахідники скидаються на бобрів, що будують свої греблі і зовсім не думають про те, що від цього річка виступить з берегів і затопить околицю!
Коли ми в сутінках спускалися до нашого готелю крученою стежкою, я все яскраво побачив: я бачив, що в невмілих руках шаленого Івішема світ простує до неминучої війни, і приблизно уявляв собі, якою буде війна за даних обставин. Але ж і тепер, хоч я й розумів, що не пізно мені повернутись, я не міг присилувати себе до цього.
Він зітхнув.
– То була для мене остання можливість. Ми не пішли до міста, аж поки не небі не з’явилися зорі. Ми походжали по високій терасі, і моя подруга радила мені вернутися.
– Любий мій, – говорила вона, підвівши до мене миле своє лице, – це смерть. Життя, що ти провадиш, – смерть. Вернися до них, вернися до своїх обов’язків.