Вона заплакала і, міцно пригортаючись до мене, приказувала крізь сльози: «Вернися, вернися!»
Далі вона раптом примовкла; глянувши на неї, я відразу зрозумів, що вона надумала зробити. Це була та мить, коли стаєш прозорливим.
– Ніколи! – сказав я.
– Ні? – спитала вона здивовано і, здається, трохи злякалась того, що я відповів на її думки.
– Ніщо в світі, – сказав я, – не присилує мене повернутись. Ніщо! Я зважився. Я вибрав кохання, і світ повинен поступитися. Нехай буде, що має бути, я хочу тільки так жити – хочу жити для тебе! Ніщо не зіб’є мене з моєї путі, ніщо, моя люба. Навіть, коли б ти вмерла... Навіть, коли б ти вмерла...
– То що тоді? – ніжно промовила вона.
– Тоді і я вмру!
Не встигла вона і слова сказати, як я почав говорити з усім красномовством, на яке був здатний у тому житті. Я вихваляв кохання, я доводив, що наше з нею життя героїчне і пишне, а той жорстокий, безчесний світ, від якого я відрікаюсь, цілком заслуговує, щоб його відкинути. Я докладав усіх зусиль, щоб змалювати все якнайяскравіше, бо хотів переконати не тільки її, а й себе самого. Ми розмовляли, вона пригорталась до мене, змучена хитанням між тим, що їй видавалось шляхетним, і тим, у чому, вона знала, було щастя.
Нарешті я надав усьому героїчного вигляду, все лихоліття землі змалював, як розкішну оправу до нашого незрівнянного кохання, і наші бідні, нерозумні душі кінець-кінцем повірили в цю велич, зачаровані цією пишною ілюзією або, певніше, сп’янілі з неї під тихими зорями.
Отак я пропустив момент.
То була остання можливість. Саме в той час, коли ми походжали по терасі, вожді на півдні і на сході обмінювалися думками, ухвалювали постанови, і гаряча відповідь, що мала покласти кінець Івішемовій сваволі, вже виформовувалася, щоб незабаром пролунати. По всій Азії, по всьому океану, скрізь на півдні і повітря, і дроти тремтіли від одного заклику: готуйся!
Бачите, жодна людина не знала, що то є війна, ніхто не міг собі уявити, які страхіття принесе вона з собою за всіх тих винаходів. Мені здається, більшість людей гадала, що вся війна полягатиме в блискучих мундирах, войовничих кличах, урочистих процесіях, прапорах та бойовій музиці, – і це в той час, коли половина світу одержувала продукти споживання з країн за тисячі верстов!
Чоловік з блідим обличчям спинився. Я глянув на нього; він втопив погляд в підлогу вагона. Маленька залізнична станція, низка навантажених вагонів, будка вартового, затилля якогось будиночка промайнули повз вікно, простугонів міст, відбиваючи луною гуркіт потягу.
– Після того, – знову почав мій супутник, – мені часто снилися сни. Три тижні я жив тільки своїми снами. Найгірше було те, що траплялися ночі, коли мені нічого не снилося, коли я перекидався з боку на бік на ліжку в справжньому, ненависному житті, а там... у тій країні, що я втратив... відбувалися події – знаменні, жахливі події... Я жив лише вночі; мої дні, той час, коли я не спав, те життя, що я тепер проваджу, видавалося неясним, далеким сном, темною оправою, палітурками книжки.
Він замислився.
– Я міг би розповісти вам про все, змалювати найменші подробиці сну, а що я робив удень, – того я не пам’ятаю, про те я нічого не зміг би сказати. Пам’ять зраджує мене. Життєві справи зникають від мене...
Він нахилився наперед і закрив руками очі. Довгий час мовчав.
– Що ж по тому? – спитав я.
– Війна загриміла, як громовиця.
Він дивився просто себе непорушним поглядом, так наче бачив щось неописанне.
– Що ж було потім? – допитувався я.
– Коли б надати цьому хоч найменший відтінок нереальности, – сказав він стиха, немов сам до себе, – все здалося б лише кошмаром. Та не був то кошмар. Ні! Все справді сталося.
Він дуже довго мовчав, аж я почав турбуватися, що не почую кінця його історії. Але нарешті він ізнов заговорив тим самим тоном сповіді.
– Хіба нам лишалося щось інше, крім одного – тікати? Я не сподівався, що війна зачепить Капрі. Чомусь я вірив, що Капрі стоятиме осторонь усіх подій, зовсім до них непричетний. Та минуло дві ночі, – і вже на острові скрізь кричали, галасували, майже всі жінки і чоловіки носили значки – Івішемові емблеми; замість музики всюди чулися безладні військові пісні, чоловіки записувались у добровольці, а в танцювальних залах відбувалися військові вправи. Весь острів сповнився безугавним гамором; пішли чутки, що бої розпочалися. Я не сподівався цього. Я ще так мало зазнав утіх життя в Місті Насолоди, що не розумів цього піднесення аматорів. Сам я не втручався в справи, нагадуючи людину, що могла б, якби схотіла, запобігти вибухові порохівні. Я пропустив нагоду. Тепер я був – ніщо; найпослідущий хлопчина з Івішемовим значком важив більше. Натовп штовхав нас і кричав нам у вуха; проклята військова пісня оглушала нас; якась жінка напалася з вереском на мою подругу за те, що в неї не було значка. Ми пішли додому під лайку та крики – моя подруга бліда й мовчазна, а я – вкрай роздратований. Я так розлютувався, що посварився б з нею, коли б запримітив хоч натяк докору в її очах.