Вся моя пиха спала з мене. Я ходив туди й сюди по нашій гірській кімнаті, а за вікном темніло море і з півдня спалахувало якесь світло, то зникаючи, то знов з’являючись.
– Нам треба виїхати звідси, – знов і знов говорив я те саме. – Я вибрав інше і не хочу брати участи в цьому заколоті. Я не хочу мати нічого спільного з цією війною. Нас ніщо з цього не обходить. Тут нам не місце. Поїдемо!
І вже другого дня почалося наше втікання від війни, що охопила ввесь світ.
Усе, що трапилося з нами потім, – було втікання, саме лише втікання.
Він хмуро замислився.
– Скільки часу це тривало?
Він не відповів.
– Скільки днів?
Обличчя його було бліде і скривлене, руки стиснуті. Він не звертав уваги на моє зацікавлення.
Я намагався запитаннями навернути його знову до оповідання.
– Куди ви поїхали? – спитав я.
– Коли?
– Та коли покинули Капрі.
– На південний захід, – відповів він і скинув на мене очима. – Ми поїхали човном.
– А я гадав, аеропланом.
– Їх усі захопив ворог.
Більше я не розпитував його. Трохи перегодя він знов почав з якоюсь переконливою одноманітністю.
– До чого тоді все воно? Коли справді ця війна, ця різанина й насильство – життя, нащо тоді ми прагнемо насолоди, краси? Коли нема пристановища, нема ні одного мирного місця, коли всі наші мрії про спокій, про затишок – тільки облуда і пастка, – навіщо нам тоді сняться такі сни? Не безчесна пристрасть, не ганебні наміри довели нас до цього, – то кохання примусило нас шукати самотини.
Кохання прийшло до мене з її очима, в її красі, найкраще на світі, в образі і в світлі справжнього життя, і поманило мене за собою. Я приглушив усі голоси, дістав відповідь на всі запитання – я прийшов до неї. І враз знайшов тут лише війну та смерть.
Мені спало на думку спитати його:
– А може, це тільки приснилося?
– Приснилося! – несамовито скрикнув він. – Приснилося!.. Коли ще й тепер...
Він вперше пожвавів. Обличчя йому злегка зашарілось. Він звів руку догори, зціпив її в кулак і важко опустив собі на коліна. Він почав говорити, не дивлячись на мене, і вже до самого кінця говорив відвернувшись убік.
– Ми тільки привиди, – говорив він, – навіть привиди привидів, бажання наші – як тіні від хмари, воля наша – мов солома, завихрена вітром; дні минають – неминучість і звичка тягнуті нас за собою, як от поїзд тягне за собою тіні своїх огнів, – так же? Але одна річ – реальна й достотна, одна лише річ не є виплід уяви, а щось вічне і непереможне. Вона сенс мого життя, а все інше – другорядне, навіть марне. Я кохав її, ту жінку мого сну. І ми з нею вмерли разом.
Приснилося! Як це могло приснитись, коли воно пройняло живе життя нерозважним горем, коли воно перетворило все те, чим я жив, за що клопотався, на непотрібне й нікчемне?
Аж до тієї хвилини, як її вбили, я сподівався, що нам пощастить утекти, – сказав він. – Усю ніч і весь ранок, поки ми пливли морем від Капрі до Салерно, ми розмовляли про втечу. Ми сповнені були надії – надії, що будемо жити вкупі, далеко від усього, далеко від війни й боротьби, від шалених і марних пристрастей та свавільних законів світу: «ти мусиш», або «ти не повинен». Ми не губили цієї надії до останньої хвилини. Ми стояли над усім цим, немов наше взаємне прагнення було святиня, наше кохання – священна місія...
Навіть тоді, як ми побачили зі свого човна, що чарівний обрис величної скелі на Капрі вже порито й покалічено сховищами зброї й валами, що перетворили її на фортецю, – навіть тоді не зрозуміли ми, що різанини не минути, хоч від спішних приготувань над островом у багатьох місцях зависли на сірому тлі хмари диму і пороху. Справді, я дивився на цей краєвид і балакав, наче й не було нічого. Розумієте, скеля височіла все ще чарівна, незважаючи на свої рани, з безліччю вікон, арок і стежок, підносячись терасами на яку тисячу футів, – немов величезна горорізьба з сірої маси, перехрещена майданчиками з виноградниками, цитриновими та помаранчевими гаями, групами агав, фіг і заквітлих мигдалевих дерев. Віддалік, з-під арки, збудованої над Маріна-Піккола, випливали інші човни, а коли ми обійшли ріг, то побачили недалеко суходолу ще цілу низку маленьких човнів, що пливли за вітром на південний захід. Незабаром їх вироїлось сила силенна, і найдальші з них видавалися крапками ультрамарину на тіні від західної скелі.