– О, коли б ми були розлучилися! – сказала вона. – Коли б я була відпустила тебе!
– Ні, – відповів я. – Навіть тепер я не каюсь. Не хочу каятися; я вибрав і хочу витримати до кінця.
І тоді...
Угорі, на небі, щось блиснуло і вибухло, і я почув, як навкруг нас задзижчали кулі, мов раптом кинута жменя гороху. Навколо посипалися відбиті скалки, закрутилися шматки цегли, потім усе стихло...
Він притулив руку до губів і провів по них язиком.
– Коли блиснув огонь, я обернувся... Знаєте, – вона підвелася... Вона підвелася і ступила крок до мене. Куля влучила їй у серце.
Він замовк і дивився на мене. Я відчував ту ніяковість, що її завжди відчуваєш у таких випадках. На яку хвилину погляди наші зустрілись, потім він відвернувся до вікна. Ми довго мовчали. Коли я нарешті глянув на його, він сидів, відкинувшись у свій куток, склавши на грудях руки, і гриз свої зігнуті пальці.
Нараз він укусив себе за ніготь і подивився на нього.
– Я поніс її, – сказав він, – до храмів на руках, – неначе це треба було зробити. Бачите, вони чомусь здавалися мені священними; вони такі прадавні, – думав я...
Мабуть вона померла відразу. Але я... розмовляв з нею... увесь час, поки ніс.
Знову павза.
– Я бачив ті храми, – сказав я уривисто; і справді, його оповідання збудило в моїй уяві яскравий спогад про ті самотні, осяяні сонцем колонади з поточеного віками пісковику.
– То був рудуватий, великий храм. Я сів на звалену колону і тримав тіло коханої на руках. Після першого переляку настала тиша. Через якийсь час ящірки повиповзали зі своїх нір і почали бігати, наче нічого не трапилося, нічого не змінилося... Панувала моторошна тиша, сонце зависло вгорі і тіні не рухалися; навіть тіні від трав на карнизах колон були нерухомі, незважаючи на стугін і тріскотіння, що розлягались на небі.
Скільки пригадую, аероплани наближалися з півночі, а бій відходив на захід. Одного аероплана було підбито, він перевернувся і впав. Я пам’ятаю це, хоч воно мене нітрохи не цікавило. Все мені тепер було байдуже. Аероплан нагадував поранену чайку, – знаєте, як вони тріпаються ще деякий час над водою. Мені було видно його крізь просвіти поміж колонами храму – чорну пляму на ясній блакитній воді.
– Тричі чи більше набої вибухали вздовж берега, потім усе вщухло. Кожного разу всі ящірки швидко розбігались і ховалися на якийсь час. Ото тільки й було шкоди від аеропланів, хіба що один раз випадкова куля черкнула камінь, де я сидів, і провела свіжу й виразну смугу на його поверхні.
Що довші робилися тіні, то глибшою здавалася тиша.
Дивна річ, – зауважив він тоном людини, що провадить звичайну розмову, – я ні про що не думав, зовсім нічого не думав. Я сидів серед каміння, тримаючи її на руках – наче в летаргічному сні... наче скам’янілий.
Я не пам’ятаю, як прокинувся. Не пам’ятаю, як одягавсь того дня. Знаю лише, що побачив себе в своїй конторі, переді мною лежали розпечатані листи, і такою нісенітницею видавалось мені те, що я сиджу тут, тим часом як направду я сидів скам’янілий у Пестумському храмі з мертвою жінкою на руках. Машинально прочитав я листи і відразу забув, про що в них було писано.
Він замовк, настала довга павза.
Нараз я помітив, що ми вже їдемо схилом від Чок-Фарм до Юстона.
Я здивувався, що час так швидко збіг. Повернувся до оповідача і спитав тим рішучим тоном, яким кажуть: «Тепер, або ніколи!»
– А вам і потім снилися сни?
– Так.
Здавалося, йому коштувало великого напруження скінчити своє оповідання. Голос його звучав тихо.
– Лише один раз, та й то кілька хвилин, не більше. В мене було таке почуття, що я очутився від безмірної апатії, підвівся й сів, а труп лежав коло мене на камінні. Худий, висохлий труп. Не вона, знаєте. Так скоро – і це вже була не вона...
Я, мабуть, почув голоси. Не пам’ятаю. Одне було мені ясно, що сюди, в наш самотній куточок, ідуть люди і що це остання образа.
Я встав і пішов через храм, і тоді побачив спершу одного солдата, з жовтим обличчям, у забрудненому білому мундирі з синьою облямівкою, а потім углядів кількох інших, що дряпалися на старовинний мур загиблого міста або сиділи там навпочіпки. Їх маленькі постаті ясніли проти сонця; вони сторожко озиралися, тримаючи в руках зброю.