Трохи далі постеріг я ще кількох, нарешті ще більше – в іншому місті на мурі. То була лава солдатів, – довга, негуста шерега.
Незабаром той з них, що перший навернувся мені на очі, підвівсь і щось скомандував; солдати позіскакували зі стіни в чагарник і пішли до храму. Командир ізліз разом з ними і повів їх. Він ішов просто на мене і, помітивши мене, спинився.
Спершу я з цікавістю дивився на цих людей, та коли побачив, що вони простують до храму, щось мене порвало заборонити їм це. Я загукав на офіцера:
– Не смійте заходити сюди, – тут я! Тут я – зі своєю мертвою.
Він пильно поглянув на мене, потім викрикнув якесь запитання незрозумілою мені мовою.
Я вдруге переказав свої слова.
Він крикнув знов, а я склав руки на грудях і став нерухомо. Тоді він щось проджерґотів до своїх людей і попростував до мене, тримаючи шаблю наголо.
Я показував йому рухами, щоб вони йшли звідси, але він підходив усе ближче. Тоді я ще раз сказав йому спокійно й виразно:
– Ви не повинні заходити сюди. Це стародавні храми, і я тут зі своєю покійницею.
Він був уже так близько, що я міг розглядіти його обличчя – вузьке обличчя з тупими сірими очима і чорними вусами. Верхню губу перетинав йому шрам, він був брудний і неголений. Він не переставав вигукувати щось незрозуміле – мабуть, про щось питав мене.
Тепер я знаю, що він мене боявся, але тоді це не спало мені на думку. Поки я пробував пояснити йому, він гостро перебив мене, десь, певно, наказуючи відійти вбік.
Він хотів обминути мене, та я схопив його за руку.
Я бачив, як він змінився на обличчі.
– Дурню! – крикнув я. – Хіба ти не бачиш? Вона вмерла!
Він поточився назад і люто скинув на мене очима. Я бачив, як спалахнула в них палка рішучість, насолода. Потім враз, суворо нахмурившись, він замахнувся шаблею... отак, назад... і проштрикнув мене.
Він урвав.
Я відчув, що потяг змінив свій ритм. Рипнули гальма, вагони здригнулись і вдарились буферами. Жива дійсність нагадувала про своє існування, озивалася гамором. Я побачив крізь спітніле вікно вагона велетенські електричні ліхтарі, що точили з високих щогл сліпуче світло в сірий туман; на запасних коліях промайнули низки порожніх вагонів; потім пропливло сузір’я зелених і червоних огнів семафора, піднесене в похмурі сутінки Лондона. Я знову глянув на змарніле обличчя супутника.
– Він застромив мені шаблю просто в серце.
З якимсь подивом, – не зі страхом, не з болем, а саме з подивом, – відчув я, як шабля пройшла крізь моє тіло. Мені не було боляче, знаєте, зовсім не було боляче.
Замиготіли жовті огні платформи, спершу швидко, далі повільніше і нарешті спинились після сильного струсу. За вікном рухалися туди й сюди невиразні постаті людей.
– Юстон! – вигукнув чийсь голос.
– Як ви сказали?
– Я не відчув ні болю, ні гострого пекучого уколу. Лише здивовання, а потім все поглинула тьма. Розпалене, брутальне обличчя переді мною, обличчя того, хто мене убив, неначе віддалялось. Потім воно зовсім зникло.
– Юстон! – гукали голоси з платформи. – Юстон!
Двері у вагон відчинилися, впускаючи цілу повідь звуків, носильник стояв перед нами і чекав. Мене оглушило грюкання дверима, стукотіння кінських підків, і крізь усе це – невиразний, далекий гуркіт лондонського бруку. Засвіченими ліхтарями промерехтів уздовж платформи багажний візок.
Тьма, справжня злива тьми наринула і затопила, стерла все.
– Ваш багаж, добродію? – промовив носильник.
– І це був кінець? – запитав я.
Він, здавалось, вагався. Потім ледве чутно відповів:
– Ні.
– А що ж іще?
– Я не міг дотягтися до неї. Вона була по той бік храму... І тоді...
– Ну, і що ж? – наполягав я.
– Кошмар, – крикнув він, – справжній кошмар! Боже мій! Велетенські птахи шматували її тіло і билися за неї.
ПЛЯТНЕРОВА ПРИГОДА.
У питанні про те, чи можна йняти віри пригоді Ґотфріда Плятнера, чи ні, багато важить правдива оцінка тих даних, що є в нашому розпорядженні. З одного боку ми маємо сім свідків, чи то, щоб бути зовсім точними, скажімо – шість з половиною пар очей і один незаперечний факт; з другого ж боку ми маємо... що саме маємо ми з другого боку? – забобони, добрий розум, інерцію громадської думки. Важко уявити собі чесніших свідків і незаперечніший факт, ніж відхилення від нормального в анатомічній будові Ґотфріда Плятнера, але ж... не можна уявити собі і пригоди, химернішої за ту, що про неї розповідають ці свідки! Найхимернішою частиною їх оповідання завдячуємо ми самому шановному Плятнерові (бо я і його залічую до згаданих сімох свідків). Борони боже, щоб часом, прагнучи виявити безсторонність, не піддавсь я бажанню сприяти марновірству! Щиро кажучи, я певен, що не все гаразд у цій справі з Ґотфрідом Плятнером; та що саме в ній негаразд, – мушу відверто признатись, – цього я не знаю. Я був дуже здивований, що Плятнеровій пригоді ймуть віри в найнесподіваніших і найавторитетніших колах. А втім, для читача буде найкраще, коли я розповім про неї без дальших коментарів.