Можу додати, що він розказав мені її в моїй квартирі у Чізлгерсті, і тільки він покинув мене того вечора, я пішов до свого кабінету і записав усе, що лишилося в мене в пам’яті. Він був такий ласкавий, що згодом перечитав надрукований на машинці рукопис, а тому щодо точности викладу ні в кого не може бути найменшого сумніву.
Отже, Плятнер розповідає, що в момент вибуху в нього майнула виразна думка, ніби його вбито. Він відчув, як його піднесло вгору, а потім якась сила потягла його назад. Дуже цікавий для психологів той факт, що під час падіння думки його були виразні, і він міркував про те, чи гримнеться він на шафу з хімічним приладдям, а чи на підставку класної таблиці. Нарешті його ноги торкнулись землі, він похитнувсь і так і сів з розгону на щось м’яке і міцне. З хвилину він сидів приголомшений, потім зразу почув гострий пах смаленого волосся, і йому здалося, ніби Ліджетів голос питає про нього. Звичайно, ви розумієте, що на той час голова йому ішла обертом.
Спочатку в нього було таке враження, ніби він усе ще в класі. Він ясно й виразно бачив здивованих учнів і містера Ліджета, що ввіходив до класу. Цього він цілком певний, їх слів він не чув, але пояснив те оглушливим впливом вибуху. Все навкруги видавалося йому дивно темним і розпливчастим, та і цьому знайшов він відповідне, проте помилкове пояснення, подумавши, що то після вибуху кімнату повила хмара чорного диму. Крізь тьмяне марево постаті Ліджета й хлопчиків рухались невиразні і мовчазні, мов привиди. Лице Плятнерові все ще пашіло, обпалене полум’ям спалаху. А в голові йому, каже він, «усе макітрилось». Першою виразною його думкою було бажання знати, що він собі увередив. Він подумав, що, мабуть, осліп і оглух, і обережно обмацав обличчя і всі члени свого тіла. Далі його відчування трохи прояснились, і він з подивом побачив, що навкруги нема таких добре йому знайомих парт, ні іншої шкільної обстави. Натомість бовваніли якісь тьмяні, невиразні, сірі форми. А потім трапилося дещо таке, від чого він нестямно звереснув, а його приголомшені почуття відразу прокинулись до дії. Двоє хлопчиків, розмахуючи руками, один за одним пройшли крізь нього! Жодний з них анітрохи не почув, що тут був Плятнер. Важко уявити собі, що він відчув тієї хвилини. Вони пройшли крізь нього, розповідає Плятнер, лише злегка торкнувшись його, мов хмарка туману.
Після цього Плятнер спершу був подумав, що він умер. Але ж, маючи ще з дитинства дуже тверезі уявлення про смерть, він чи трохи здивувався, що його тіло не перестало існувати. Тоді йому спало на думку, що то не він умер, а всі інші: очевидно, вибух зруйнував Сессексвілську школу і знищив усіх, крім нього. Та й таке пояснення не могло задовольнити його, і йому довелося знов повернутися до своїх дивних спостережень.
Усе навкруги було надзвичайно темне, чорне, немов з ебену. Над головою розкинувся чорний небосхил. Єдиною плямою світла було бліде зеленкувате блимання з одного краю обрію, що освітлювало хвилясту лінію чорних пагорків. Це, кажу я, було його першим враженням. Поволі, в міру того, як Плятнерові очі звикали до темряви, він почав розрізняти серед навколишньої ночі ледве помітні переливи зеленкуватого сяйва. На цьому тлі меблі і присутні в класній кімнаті люди фосфоресціювали, справляючи враження невиразних, невідчутних на дотик привидів. Він простяг руку і без найменшого зусилля просунув її крізь стіну кімнати, недалеко каміна.
Плятнер розповідає, що він увесь час намагався привернути до себе увагу. Він кричав до Ліджета, пробував піймати котрогось із хлопчиків, що ходили туди й сюди, і тоді лише покинув ці спроби, коли до кімнати ввійшла місіс Ліджет, якої він, як молодший учитель, цілком природно не любив. Свідомість, що ти на цьому світі, але не належиш до нього, за Плятнеровим словом, була надзвичайно неприємна. Це відчування він досить дотепно порівнював до почувань кота, який стежить за мишею крізь зачинене вікно. Щоразу, як він силкувався зайти в стосунки з тим тьмяним, відомим йому світом, що оточував його, він завжди наражавсь на якусь невидиму, незрозумілу перепону.
Тоді він звернув увагу на найближчі предмети. Нерозбита мензурка з рештками зеленого порошку все ще була в його руці. Він сунув її в кишеню і почав обмацувати поблизьку місцевість. Виявилося, що він сидить на скелі, вкритій оксамитуватим мохом. Невиразна й туманна класна кімната заважала йому бачити ввесь темний краєвид, але в нього було таке почуття (мабуть, тому, що дув холодний вітер), ніби він сидить недалеко вершини стрімкої гори, а під ногами в нього простягається глибока долина. Зелене блимання на обрії, здавалось, яскравішало, захоплюючи дедалі більший простір. Плятнер підвівсь і протер очі.