Він начебто пройшов кілька кроків, спускаючись униз стромовиною, та спіткнувся, ледве не впав і сів на вищерблений уламок скелі, щоб почекати, коли розвидниться. Навколо панувала німотна тиша. Було так само тихо, як і темно, і хоч з гори і дув холодний вітер, не чути було ні шелесту трави, ні шуму галуззя. Плятнер почував, хоч і не міг бачити, що узгір’я, де він опинився, було скелясте й пустельне. Зелене світло раз-у-раз яснішало, до нього поволі домішувався криваво-червоний, неясний і прозорий відблиск, але це не пом’якшувало ні темряви над головою, ні сумовитости навкружних скель. Зважаючи на те, що трапилося далі, я ладен думати, що той червонуватий відблиск був лише оптичною маною. Щось чорне тремтіло весь час на блідому жовтувато-зеленому тлі обрію; нарешті з чорної безодні під Плятнеровими ногами донеслося тонке і пронизливе бамкання дзвона. В міру того, як яснішало світло, зростало в Плятнера почуття гнітючого чекання.
Можливо, що збігла година, або й більше, поки він сидів на своєму місці і стежив за тим, як розгорялося дивне зелене сяйво, поволі підбиваючись полум’янистим промінням до зеніту. Що більше яснішало сяйво, то невиразніші відносно, а може, й абсолютно, робилися примарні образи нашого світу. Десь, певно, справедливі обидва припущення, бо, мабуть, саме тоді, скільки йшлося про Землю, ті декілька кроків, що Плятнер пройшов, спускаючись з гори в той час, як затьмарювалось видиво нашого світу, перенесли його на долішній поверх школи: він пройшов крізь підлогу і опинився внизу, в більшій класній кімнаті, начебто сидячи в повітрі, між стелею та підлогою. Доволі виразно, але не так ясно, як містера Ліджета, бачив він пансіонерів. Вони готувалися до завтрашніх лекцій, і він з цікавістю зауважив, що багато з них, розв’язуючи завдання з Евклідової геометрії, шахрували за допомогою шпаргалок – творів, про існування яких він доти й гадки не мав. Але зелене світло світанку невпинно збільшувалось, і учні незабаром почали зникати.
Глянувши в долину, Плятнер побачив, що світло вже встигло далеко спуститися вниз скелястими згірками і що непроглядну пітьму безодні тепер розтинає бліде зелене сяйво, подібне до блимання світляка. Майже відразу після цього над базальтовими хвилями далеких пагорків піднеслося якесь величезне небесне тіло сліпучо-зеленого кольору, і навколо Плятнера вирізьбились у зеленому сяйві і глибоких багрово-чорних тінях дивовижні пустельні гірські масиви. Він побачив безліч кулястих предметів, що вкривали верхогір’я, немов пух з чортополоху. Всі вони були не ближче від нього, ніж протилежний бік межигір’я. Дзвін унизу бамкав дедалі швидше, з якимсь настирливим нетерпінням, кілька огників рухалися туди й сюди. Хлопчиків, що сиділи за своїми партами і готувалися до лекцій, тепер майже зовсім не було видно.
Це погасання нашої Землі в той час, як у другому всесвіті сходить зелене сонце, – цікавий факт, і Плятнер обстоює його. Поки в тому Іншому Світі триває ніч, там важко рухатись і пересуватися через яскравість предметів у нашому світі. Якщо це так, то чим тоді пояснюється те, що ми не можемо впіймати жодного проблиску Іншого Світу? Чи не залежить це від порівняно великої яскравости освітлення в нашому світі? Плятнер говорить, що опівдні в Іншому Світі, тобто за найяснішої пори, не буває навіть так ясно, як у нас у повні місяця; що ж до тамтешньої ночі, то вона кромішньо темна. Отже, досить найменшого світла, навіть стільки, скільки його є в звичайній темній кімнаті, щоб зробити предмети Іншого Світу невидимими, згідно з тим принципом, що легке фосфоресціювання можна побачити лише в абсолютній темряві. Після того, як я почув Плятнерове оповідання, я не раз пробував побачити той Інший Світ, сидячи вночі в темній фотографічній лабораторії. Я справді помічав невиразні форми зеленкуватих узбіч і скель, але, мушу визнати, дуже невиразно. Може, читач матиме більше успіху. Плятнер каже, ніби з того часу, як він повернувся, він бачив уві сні і впізнавав окремі місця, де йому доводилося бувати в Іншому Світі, та, гадаю, то, мабуть, були тільки відбиті в пам’яті колишні картини. Здається цілком імовірним, що люди з винятково гострим зором можуть іноді впіймати якийсь відблиск того дивного Іншого Світу, що оточує нас.
А втім, ми віддалились від теми. Коли зелене сонце зійшло, в межигір’ї вималювалась, ще темна й неясна, вулиця з чорними будинками, і Плятнер, після деякого вагання, почав спускатися туди стрімким узбіччям. Дряпатися по скелях було марудно і втомно не тільки через велику крутість урвища, а й через каміння, що вкривало всю поверхню гори і зривалося під його ногами. Шум кроків – іноді Плятнерові закаблуки викрешували іскри зі скель – видававсь єдиним звуком у всьому всесвіті, бо дзвін уже стих. Наблизившись, Плятнер помітив, що будинки дивно нагадують могили, мавзолеї і надгробки, з тією лише різницею, що всі вони були одноманітно чорні, а не білі, як здебільшого бувають надгробки. Потім він побачив, як з найбільшого будинку, немов юрба з церкви, вироїлася безліч якихсь блідих, кулястих, блідо-зелених істот. Вони розійшлися різними напрямками по широкій вулиці, деякі завернули в бокові заулки і з’явились ізнов на узбіччі гори; інші зникали в маленьких будинках уздовж гори.