Побачивши, що ці істоти наближаються до нього, Плятнер зупинився сторопілий. Вони не йшли, бо не мали ніг, і скидались на людські голови, під якими теліпалися, схожі на пуголовчачі, тулуби. Їхній химерний вигляд так вразив Плятнера, сповнив його таким подивом, що він навіть не злякався. Вони насувались на нього, гнані холодним вітром, що дув у напрямку до гори, наче мильні бульбашки в струмені протягу. Плятнер глянув на найближчу істоту і побачив справжню людську голову, тільки з надзвичайно великими очима, повними такого відчаю і болю, якого йому ніколи не доводилося бачити на обличчі в людини. Особливо вразило його те, що та істота навіть не скинула оком на нього, а, здавалось, стежила за рухом якогось невидимого предмету. Спочатку це збило Плятнера з пантелику, та незабаром йому спало на думку, що величезні очі істоти вдивлялись у щось таке, що трапилось у тому світі, який він оце покинув. Істота насувалась чимраз ближче, але Плятнерові з превеликого подиву не стало сили навіть скрикнути. Зрівнявшись з Плятнером, істота ледве чутно сумно зойкнула, потім злегка доторкнулась до його обличчя – її дотик був дуже холодний – і посунула далі, здіймаючись на вершину гори.
Раптом Плятнера посіла цілковита певність, що ця голова якнайбільше нагадує Ліджетову голову. Потім він зосередив увагу на інших головах, що аж кишіли на узбіччі. Жодна з них навіть не помічала його. Лише дві чи три наблизились щільно до його голови і збиралися зробити те саме, що зробила перша істота, та Плятнер, здригнувшись, відскочив набік. Здебільшого на їхніх обличчях відбивався такий самий вираз марного жалю, як і в першої істоти, і всі вони теж тихо і сумно зойкали. Деякі плакали, а одна швидко котилась угору з виразом диявольської люті на лиці. Але декотрі були холодні й спокійні, а кільком в очах світилася вдоволена цікавість. Нарешті, одна істота просто не тямилась з радощів. Плятнер не пам’ятає, чи помітив він тоді хоч в одної з істот схожість з кимсь із тих людей, що він бачив на Землі.
Певно, кілька годин спостерігав Плятнер, як ці дивні створіння розлазилися по пагорках, і лише нескоро після того, як вони перестали виходити зі скупчених у проваллі чорних будинків, почав він ізнов спускатися з гори. Темрява навкруг нього так згустилася, що він ледве бачив, кудою йому іти. Небо над головою було тепер ясного блідо-зеленого кольору. Плятнерові не хотілось ні їсти, ні пити. Пізніше, коли він відчув голод і спрагу, він натрапив на холодний струмок, що стікав у провалля, а покуштувавши з відчаю обрідного моху, який ріс де-не-де на прискалках, Плятнер знайшов, що його можна їсти.
Навпомацки блукав він серед могил, розташованих уздовж узгір’я, силкуючись розгадати ці незрозумілі речі. По довгому блуканні він дістався до входу в той великий, схожий на мавзолей будинок, звідки повиходили всі голови. Тут, на базальтовому вівтарі, горіло кілька зелених огників, а згори, з дзвіниці в центрі будівлі, звисав мотуз від дзвона. Кругом на стінах леліли огняні написи невідомими Плятнерові літерами. Він ще стояв і розважав, що визначають ці речі, коли це на вулиці залунали важкі кроки, поволі стихаючи в далині. Він вибіг з будинку, але нічого не побачив у темряві. Хотів був смикнути за дзвоновий мотуз, потім передумав і побіг слідом за кроками. Хоч він і далеко загнався, проте нікого не догнав. Так само ні до чого не призвели і його крики. Здавалося, межигір’ю нема кінця-краю. В ньому скрізь панувала півтемрява, як на Землі при світлі самих зір, бо зелене сяйво примарного дня блимало лише вздовж горішніх країв урвища. Тепер нанизу не видно було жодної таємничої голови. Видимо, всі вони щось робили вгорі на схилах кручі. Глянувши вгору, Плятнер побачив, як їх кидає то туди, то сюди; деякі з них непорушно висіли в повітрі, а інші швидко перелітали. Вони нагадали йому, за його словом, «великі сніжинки», тільки, що були чорні або блідо-зелені.