Плятнер розповідає, що більшу частину сімох чи вісьмох днів (точного рахунку він не вів) він тільки те й робив, що ганявся за лункими, неухильними кроками, та так ні разу й не пощастило йому наздогнати їх. Він блукав наосліп у нових дільницях того безкрайого диявольського провалля, здираючись на гори немилосердими кручами і спускаючись униз, тинявся верхогір’ям та спостерігав рої таємничих облич. Хоч раз чи двічі помітив він, що за ним стежать чиїсь очі, але і словом не перекинувся за весь час з жодною живою душею. Спав він серед скель на узгір’ї. На самому споді межигір’я наземних предметів не було видно, бо з земного погляду воно містилося глибоко під землею. Зате з верховин, тільки на Землі починався день, Плятнер міг бачити все, що там робилося. Іноді він спотикавсь об темну зелену скелю або зупинявся на краю провалля, а тим часом над головою в нього колихалося зелене галуззя сессексвілських алей; траплялось і так, що він начебто прогулювався сессексвілськими вулицями або, нікому не видний, піддивлявся, що робиться в тій чи тій хаті. І так він виявив, що майже з кожною людиною в нашому світі мають до чинення кілька тих рухливих голів, що за кожною людиною на Землі весь час стежать ті безпорадні безплотні істоти.
Хто вони такі – ті Сторожі Живих? Цього Плятнерові не пощастило дізнатись. Але двоє, що незабаром знайшли його і ходили слідом за ним, подібні були, як підказували йому дитячі спогади, до його батька та матері. Час від часу й інші обличчя повертали до нього свої очі: такі самі, як очі тих небіжчиків, що колись, за свого життя, керували ним, шкодили йому або допомагали за його молодощів чи дійшлого віку. Щоразу, як вони дивились на нього, Плятнера охоплювало якесь дивне почуття відповідальности. Він спробував був заговорити до матері, але вона нічого не відповіла. Вона пильно дивилася йому в очі, сумно і ніжно... і теж немов трохи докірливо.
Плятнер тільки розповідає про все це, не пробуючи нічого поясняти. Нам дано на волю висловлювати здогади, хто вони такі, ті Сторожі Живих. Якщо вони справді мерці, то чому так невідступно стежать за світом, який покинули назавжди? Можливо, – і це видається мені правдоподібним, – що після того, як наше життя вривається і нам уже не доводиться вибирати між добром і злом, ми все ж зостаємося свідками того, як розгортаються нескінченною низкою наслідки наших учинків. Коли людські душі існують і після смерти, то, напевно, не вмирають у них і інтереси людські. А втім, це тільки мої власні домисли. Плятнер не дає ніяких пояснень, бо й сам не дістав жодного. Було б добре, якби читач сам розібрався в цьому питанні.
День по дневі блукав Плятнер по цьому освітленому зеленим сяйвом світі, що міститься поза нашою Землею. В голові йому туманіло, він був втомлений, а під кінець зовсім знесилився і зголоднів. Удень, тобто коли на Землі був день, примарні образи давно знайомих сессексвілських краєвидів докучливо манячили навкруг нього і дратували його. Йому не видно було, куди ступнути ногою, він раз-у-раз відчував на своєму обличчі холодний дотик котроїсь з Вартових Душ. А коли сутеніло, безліч тих Сторожів, що оточали його, і їхній напружений відчай нестерпно тьмарили йому мозок. Його гризло палке бажання повернутися до земного життя, такого близького і такого далекого. Неземний вигляд оточення вкидав його в безнадійний розпач. Йому невимовно надокучили ті кілька істот, що ніяк не хотіли відчепитись від нього. Він кричав на них, щоб вони не сміли зазирати йому в очі, лаяв їх, утікав від них. Але вони вперто мовчали і невідступно ходили за ним. Хоч би як швидко біг він по нерівній землі, вони завжди наздоганяли його.
Дев’ятого дня, надвечір, Плятнер почув наближення здалеку, з межигір’я невидимих кроків. На той час він тинявся по широкому гребеню тієї самої гори, на яку впав, коли вперше опинився в тому дивному Іншому Світі. Він швидко пішов був униз, шукаючи навпомацки дороги, та враз зупинився, зацікавившись тим, що робилось у кімнаті на одній недалекій від школи вулиці. Обох людей – чоловіка і жінку, – що були в кімнаті, він знав з лиця. Вікна були відчинені, штори підняті, і сонце навзаході заливало світлом усю довгасту кімнату так, що спочатку вона виразно вимальовувалась, немов малюнок чарівного ліхтаря, на тлі чорного краєвиду і блідо-зеленого світанку. Додатком до сонячного сяйва в кімнаті саме засвітили свічку.
На ліжку лежав виснажений чоловік з примарно-блідим страшним лицем на зім’ятій подушці, з піднесеними над головою стиснутими руками. На маленькому столику біля ліжка стояло кілька пляшечок з ліками поряд сухарів, води і порожньої склянки. Час від часу губи виснаженого чоловіка беззвучно ворушились; видимо, він хотів сказати щось, але не міг вимовити. Жінка не помічала його рухів: вона поралася в протилежному кутку кімнати коло старомодного бюрка, перебираючи якісь папери. Спочатку Плятнерові було чітко видно все, та що яскравіше розжеврювалося зелене світло, то невиразнішим і прозорішим робилось видовище.