Лункі кроки дедалі наближались, – ті кроки, що так голосно звучать в Іншому Світі, а в цьому їх зовсім не чути. Плятнер помітив навкруг себе силу-силенну тьмяних облич; вони виринали з темряви і уважно стежили за обома людьми в кімнаті. Ще ніколи не бачив він стільки Сторожів Живих. Безліч їх не відривали очей від страждальника, що лежав на ліжку; не менша кількість з безмірним сумом стежила за жінкою, що пожадливо шукала чогось очима і не могла знайти. Вони юрбилися навколо Плятнера, заважали йому дивитися, торкались його лиця, і він увесь час чув їхнє безнадійне голосіння. Лиш коли-не-коли бачив він виразно кімнату. Частіше ж усе в ній тьмяно тремтіло, затуманене зеленими відсвітами від їхніх рухів. У кімнаті, мабуть, було дуже тихо. Плятнер розповідає, що полум’я свічки підносилося просто вгору, перетворюючись в абсолютно вертикальну лінію кіптяви, але у вухах йому кожний дедалі ближчий крок та його відгук лунали, наче перекоти грому. А ті обличчя! Особливо в тих двох, що стояли близько жінки, і одне, теж жіноче, бліде і різко обчеркнуте, – мабуть, колись було воно холодне і суворе, а тепер його вираз пом’якшило пізнання якоїсь невідомої на Землі мудрости; друге лице могло б бути лицем жінчиного батька. Обоє, очевидно, поринули в споглядання якогось огидного вчинку, що йому вони більше не могли вже чинити опору, не могли нічим запобігти. Позад них стояли інші, – певно, вчителі, що погано навчали, друзі, що не спромоглися зробити доброго впливу. Над чоловіком теж нахилилось безліч цих істот, але поміж ними не було жодної, що скидалась би на котрогось із батьків чи на вчителів. Обличчя, колись, може, брутальні, тепер очистив смуток і надав їм сили. А перед усіма було одне лице – лице дівчини. На ньому не відбивалося ні гніву, ні каяття, – лише терпіння та втома, і Плятнерові видавалося, ніби воно чекає визволення. На саму згадку про тьму-тьмущу тих примарних облич Плятнерові не стає слів розповідати далі. Вони зібралися на заклик дзвона. Плятнер побачив їх усіх протягом одної секунди. Він, мабуть, був такий зворушений, що зовсім несвідомо витяг тремтячими пальцями з кишені мензурку з зеленим порошком, і так і тримав його перед собою. Та цього він не пам’ятає.
Раптом кроки зупинились. Плятнер чекав, щоб от-от почути їх знову, але кругом було тихо. І враз, немов гострим і тонким лезом розтинаючи несподівану тишу, пролунав перший удар дзвона. Вся безліч облич захиталась, і лемент навколо Плятнера зробився голосніший. Жінка нічого не чула; вона палила щось на полум’ї свічки. Після другого удару все потьмарилось, і крижаний вітер дмухнув на юрбу Сторожів. Вони закрутились навкруг Плятнера, немов мертве листя по весні, а за третім ударом крізь їх масу щось простяглося до ліжка. Вам відомо, що таке промінь світла. То ж був наче промінь темряви, і коли Плятнер ще раз скинув очима на нього, він побачив, що то була простягнута примарна рука.
Зелене сонце визирнуло над пустинним чорним обрієм, і кімнату було тепер ледве видно. Проте Плятнер бачив, як на ліжку смикалося і бгалося біле простирало, як жінка глянула на нього через плече і здригнулась.
Хмара Сторожів злетіла вгору, мов клубок зеленого пороху від вітру, і понеслася вниз до храму в межигір’ї. Тут Плятнер раптом зрозумів значення примарної чорної руки, що простяглася над його плечем і вхопила свою жертву. Він не наважився повернути голову, щоб подивитись на Тінь, якій належала та рука. Страшним зусиллям, закривши рукою очі, він кинувся бігти, пробіг із двадцять кроків, послизнувся на прискалку і впав. Він упав долілиць, на руки; мензурка розбилася й вибухла, коли він торкнувся землі.
У наступну мить, приголомшений і закривавлений, він опинився лицем до лиця з Ліджетом у старому обмурованому садку позад школи.
На цьому й кінчиться оповідання про Плятнерову пригоду. Я опирався, і сподіваюсь – успішно, проти природного нахилу, властивого кожному белетристові, прикрашати такого роду історії. Я переказав усе по змозі за тим же порядком, як розповів мені Плятнер. Я старанно уникав порушити стиль, будову оповідання і враження від нього. Було б легко, наприклад, опрацювати сцену зі смертельною постелею на взір змови, притягти до неї і Плятнера. Та, не кажучи про цілковиту недозволенність підроблювання настільки правдивої історії, така банальна вигадка, на мою думку, лише зіпсувала б своєрідне враження, яке повинен справляти той темний світ з його блідо-зеленим світлом і рухливими Сторожами Живих, – світ невидимий і неприступний, що все ж оточує нас.