Він помічав це щораз більше, в міру того як час минав, а він посувався далі своєю покрученою дорогою до Батемо в компанії зі знаменитим командиром, що мав одну велику гармату і наказ заощаджувати набої. Голройд запопадливо вивчав еспанську мову, але далі за теперішній час і іменники ніяк не міг переступити. На судні, крім капітана Жерілью, один тільки негр-паровичник знав декілька англійських слів, та й то немилосердно їх калічив. Молодший офіцер, португалець Да-Кунья говорив по-французькому, але його французька мова дуже відрізнялась від тієї, якої вчився Голройд у Савспорті, – через те їхні зносини обмежувалися привітаннями та лаконічними розмовами про погоду. А погода, як і все в тому диву гідному новому світі, була якась зовсім нелюдська. Удень – спека, вночі – спека; замість повітря – пара, навіть вітер – та сама гаряча пара, тільки тхне гнилим зіллям. Алігатори і дивовижні птахи, всілякі мухи, жуки, мурашки, гадюки і мавпи, здавалось, чудувалися, що тут може робити людина, в цій атмосфері, позбавленій радости – за сонячного світла і прохолоди – вночі. Ніякої одежі не можна було терпіти, а скинувши її, людина важила спектися вдень і дати москітам ширше поле для діяльности – вночі. Коли світило сонце, на палубі можна було осліпнути від яскравого світла, а внизу – задихнутися від задухи. До цього треба додати, що вдень налітали якісь мухи, надзвичайно хитрі і згубні для рук та ніг. Серед усіх цих фізичних страждань єдина розвага Голройдові був капітан Жерілью, але й він скоро надокучив і дедалі робився нудніший. День-у-день оповідав він про свої любовні пригоди і мов на чотках перебирав імення невідомих жінок. Іноді згадували про спорт і стріляли в алігаторів, а часом, правда, дуже рідко, виходили на берег і сиділи день, а то й більше у товаристві тубільців, серед безмежного лісового простору, спочивали, пили. Одного разу, вночі, навіть дійшлося до танців, і вбога Голройдова еспанська мова без майбутнього і минулого часу цілком задовольняла креольських дівчат. Та то були нечасті просвітки в довгому, нудному плаванні тихою рікою під стукіт парової машини, і одне великодушне поганське божество в формі обплетеного бутля раз-у-раз приймало поклоніння в кают-кампанії та мабуть також і на бакові.
На кожній зупинці капітан Жерілью діставав чимраз більше відомостей про мурашок. Кінець-кінцем у нього навіть прокинулася цікавість до своєї місії.
– Справді, це якась нова порода мурашок, – казав він одного разу. – Нам доведеться бути... як то ви їх звете?.. ентомологами? Ці мурашки величезні! П’ять сантиметрів! Ще навіть і більші. Кумедно! Ми як ті мавпи... Нас послано ськати комах. Та вони й справді геть заїдають увесь край.
Раптом його опало обурення.
– Ви тільки уявіть собі, що несподівано виникнуть якісь ускладнення з Европою, – сказав він, – а я тут, – незабаром ми будемо вище за Ріо-Неґро, – і моя гармата ні до чого!..
Він обійняв своє коліно і замислився.
– Ті люди, що ми бачили на танцях, прийшли звідти. Вони втратили все, що мали. Одного дня в їх хатах з’явились мурашки. Звісно, всі навтіки. Бачте, коли з’являються мурашки, доводиться тікати й кидати їм хату, бо загризуть. Розумієте? Гаразд. Минув якийсь час, люди кажуть собі, що мурашки вже забралися геть, і повертаються додому... Та де там, мурашки не пішли. Люди пробують увійти до хати – син увійшов... Мурашки на нього.
– Обліпили його?
– Усього покусали. Він ходу з хати, наробив крику і бігом повз своїх просто в річку. Розумієте? Забіг у воду і потопив мурашок, – еге! – Жерілью спинився, наблизив свої млосні очі до Голройдового лиця і поплескав інженера по коліні. – Тієї ночі він помер, так наче його вжалила гадюка.