– А! – вимовив Жерілью, і рот йому закляпнувся, немов пастка.
Голройд побачив, як мурашки відступили перед лейтенантовими чобітьми. Португалець помалу підійшов до простягнутого на помості мертвяка, нахилився, з хвилину повагався, потім схопив його за куртку і перевернув. Чорний рій мурашок висипав з-під його одежі; Да-Кунья швидко відступив і разів зо два тупнув ногою по помосту.
Голройд підніс до очей бінокля. Він побачив, що комахи розсипались навколо ніг несподіваного західця, але поводилися вони так, як цього ще ніколи не траплялося бачити Голройдові. Їх поводження не мало нічого спільного з безпорадною метушнею звичайних мурашок; вони дивились на португальця так, як дивилась би юрба людей на якесь величезне страховище, що розігнало її.
– З чого він помер? – гукнув капітан.
Голройд зрозумів з відповіді португальця, що тіло надто об’їдене, щоб можна було щось сказати.
– А що там спереду? – спитав Жерілью.
Лейтенант пройшов кілька кроків наперед і почав відповідати по-португальському, та враз замовк, струсив щось з ноги, зачовгав чобітьми, наче силкуючись роздушити щось невидиме, і швидко попростував до борта, потім опанував себе і обережно повернув до трюму. Зійшовши на передній поміст, звідки звичайно веслують, він постояв якийсь час, нахилившись над другим трупом, голосно застогнав і пішов назад до каюти, рухаючись дуже напружено. Він обернувся й заговорив до капітана. Цього разу тон в обох був холодний і почтивий, – цілковита протилежність образам і лайці, що лунали кілька хвилин перед тим. Голройд впіймав лише уривки доповіді.
Він знову взявся за бінокль і був здивований, побачивши, що мурашки позникали з усіх видних місць на палубі. Він навів бінокля на тіні під помостом, і йому видалося, що звідти виглядають тисячі сторожких очей.
Було встановлено, що куберту покинуто, але на ній аж кишіло мурашок, і послати на неї людей не було змоги; отже вирішили взяти її на буксир. Лейтенант пішов на ніс, щоб прилагодити кодолу, а люди в шлюпці стали на ноги і наготовилися допомагати йому. Голройд, як перше, уважно розглядав баркас через бінокль.
Йому щораз більше починало здаватися, що на куберті відбувався якийсь великий прихований рух. Він помітив, що багато великих мурашок, – деякі зо два дюйми завдовжки, – прудко перебігали в темряві з одного місця на одне, тягаючи якийсь чудної форми вантаж, невідомо нащо призначений. На видноті вони пересувались не колонами, а розгорнутими, негустими лавами, дивно нагадуючи сучасне піше військо, що наступає під огнем. Безліч їх скупчилось під захистом одежі мерця, а вподовж борта, куди мав незабаром підійти Да-Кунья, зібрався цілий мурашник.
Голройд не бачив, як вони кинулися на лейтенанта, але й на хвилину не мав сумніву, що вони напали на нього за справжнім, наперед обміркованим планом. Нараз лейтенант скрикнув і з прокльонами почав бити себе по ногах.
– Мене вжалено! – гукав він з докором і ненавистю, обернувшись лицем до Жерілью.
Він зник за бортом, скочив у шлюпку і зразу кинувся в воду. Голройд почув, як сплеснула вода.
Троє чоловіка, що були з ним у шлюпці, витягли його і перенесли на канонерку. Тієї ж ночі він помер.
III.
Голройд і капітан вийшли з каюти, де лежало роздуте, скорчене лейтенантове тіло, і, спинившись на кормі канонерки, дивилися на зловісне судно, що вони тягли за собою на причалі. Ніч була темна, непроглядна. Тільки примарні сполохи блискавки час від часу краяли пітьму. Куберта – невиразний, чорний трикутник – гойдалась на хвилях за кормою, її вітрила обвисли і лопотіли, а дим, вилітаючи разом з іскрами із труб пароплава, стеливсь над її загойданими щоглами.
Жерілью раз-у-раз повертався до тих неприємних слів, яких наслухався від лейтенанта, коли той горів у передсмертній пропасниці.
– Він казав, що я вбив його, – протестував капітан. – Яке безглуздя! Адже хтось був мусів піти. Бо що ж нам робити, – тікати тільки з’являться ці прокляті мурашки, чи що?
Голройд нічого не відповів. Він думав про те, як дисципліновано переходили маленькі чорні істоти освітлені сонцем мостини палуби.
– Йому й годилося йти, – правив своє Жерілью. – Він загинув, виконуючи свої обов’язки. Чого ж тут скаржитися? Убив!.. Сердешний хлопець просто... як би його висловитись... блудив словами. Він був несповна розуму. Він уже пух від отрути... Брр!..
Настала довга мовчанка.
– Ми затопимо баркаса... спалимо його.
– А потім?
Це питання розсердило Жерілью. Він підтяг угору плечі і розкинув руки.
– Що ж тут можна вдіяти? – звереснув він злісно. – Принаймні, – додав він мстиво, – я спалю живцем кожну мурашку на цій куберті.