Голройд не мав охоти розмовляти. Десь далеко заводили мавпи, сповняючи задушливу ніч зловісними звуками, а коли канонерка наблизилась до чорних таємничих берегів, до цих звуків долучилося ще тужливе квакання жаб.
– Що ж тут можна вдіяти? – вдруге сказав капітан після довгої павзи, і враз перейнявшись енергією і люттю, вилаявсь і надумав негайно спалити «Санта Розу». Всім на канонерці цей намір припав до смаку, кожний заходився допомагати. Матроси підтягли кодолу, перетяли її, спустили човна і підпалили куберту клоччям з гасом. Незабаром вона весело затріскотіла й запалахкотіла в безмежній тропічній ночі. Голройд дививсь, як жовте полум’я здіймалося серед мороку і як синьо-багряно спалахувала блискавка над верховіттям дерев, і в цьому непевному світлі вимальовувались їх чорні силуети.
Позад Голройда стояв паровичник і теж стежив. Він був схвильований до самих надр своїх лінгвістичних знань.
– Saüba трісь-трісь! – вигукував він. – Хо-хо! – і він аж сідався з реготу.
Але Голройд думав про те, що ті маленькі створіння на підпаленому баркасі теж мають очі і розум.
Усе це справляло на нього враження чогось неймовірно безглуздого і несправедливого, – та що тут можна було вдіяти? Другого дня вранці, коли канонерка нарешті добилася до Бадами, це питання ще настирливіше стало перед ними.
У містечку Бадамі, з усіма його вкритими листям і комишем будинками та хлівами, з зарослою стелюхами цукроварнею, з невеличкою тамою, збудованою з дерева і очерету, панувала того гарячого ранку велика тиша. Не видно було жодної ознаки життя. А чи були там мурашки, – з такої відстані важко було роздивитись.
– Усі мешканці повтікали, – сказав Жерілью, – проте ми можемо дещо зробити: ми будемо кричати і свистіти.
Разом з усіма і Голройд кричав і свистів.
Ніщо на березі не змінилось, і капітана опав найприкріший сумнів.
– Одне тільки можемо ми зробити, – вимовив він нарешті.
– Що саме? – спитав Голройд.
– Кричати й свистати знову.
Так вони і зробили, та й цього разу без жодного наслідку.
Капітан ходив по палубі і вимахував руками, немов розмовляв сам з собою. Видно було, що голова його напружено працювала. З уст йому вихоплювались уривані фрази, і з них можна було зрозуміти, що він звертався до якогось уявного громадського трибуналу чи то по-еспанському, чи то по-португальському. Звиклі вже до звуків чужої мови Голройдові вуха вчули щось ніби про набої. Раптом, очутившись від своїх тривожних дум, капітан вдався до нього англійською мовою.
– Любий Голройде! – вигукнув він і, враз урвавши, закінчив своїм улюбленим запитанням. – Що ж тут може зробити людина?
Узявши з собою біноклі, вони сіли в човен і підпливли ближче до берега, щоб оглянути місцевість. Уздовж краю так-сяк збудованої тами чорніла сила-силенна великих мурашок, що неначе спокійно стежили за човном. Жерілью стрельнув у них з револьвера, але без найменшого успіху. Голройдові здалося, ніби він пізнає якісь чудернацькі земляні спорудження, що тяглися між найближчими будинками, – можливо, то була праця мурашок, завойовників людських осель. Обминувши таму, дослідники побачили поблизу кістяк людини, чистий, блискучий, з пов’язкою на стегнах. Вони спинились на якийсь час, розглядаючи кістяк.
– Мені доводиться дбати про їх життя, – несподівано вимовив капітан.
Голройд обернувсь і здивовано поглянув на нього, не зрозумівши зразу, що він мав на увазі ту не дуже приємну мішанину рас, з якої складався його екіпаж.
– Послати людей на берег не можна, ніяк не можна. Вони будуть отруєні, почнуть пухнути, пороздимаються, будуть ображати мене і помруть... Ні, це зовсім неможливо. Якщо висідати, то тільки мені самому, в грубих чоботях, тримаючи своє життя у власних руках. Може, я й зостанусь живий. Знов же, чи не краще й мені не сходити на берег?.. Не знаю, нічогісінько не знаю.
Голройд подумав собі, що він знає, але нічого не сказав.
– Усе це, – раптом заявив Жерілью, – мов навмисне так склалось, щоб пошити мене в дурні. Все чисто, від початку до краю!
Вони об’їхали кругом те місце, де лежав чистий, білий кістяк, оглядаючи його з усіх боків, а тоді повернулись на канонерку. Тут капітанове вагання дійшло жахливих розмірів. Було наказано розвести пару, і по півдні судно рушило далі проти води немов для того, щоб роздобути які відомості. Надвечір вернулись назад і закинули якоря. Зірвалась громовиця, пронеслася зі страшною силою, а після того настала чудова ніч, прохолодна і тиха, і всі полягали спати на палубі. Тільки Жерілью не спалось, він увесь час крутився і щось бубонів. На світанку він розбудив Голройда.