– Господи! – скрикнув той. – Що там таке?
– Я вирішив, – відповів капітан.
– Що? Висідати? – спитав Голройд, швидко підводячись.
– Ні! – заперечив капітан і стримано помовчав. – Я вирішив, – сказав він удруге.
Голройд нетерпляче тріпнувся.
– Авжеж, – вів капітан далі. – Я пальну в них з великої гармати!
Жерілью справді так і зробив. Тільки небо знає, що подумали про те мурашки, але він таки встругнув цю штуку. Він пустив у мурашок два набої, додержуючи всіх правил. Команда понапихала собі вати у вуха, і все мало такий вигляд, ніби починається неабияке діло. Перший раз гармата вдарила в стару цукроварню і розтрощила її, а другий набій зруйнував занедбаний хлів позад тами. Після того Жерілью посіла неминуча реакція.
– Погано, – сказав він до Голройда, – зовсім погано. Це не робота! Треба їхати назад... по інструкції. Та й метушня ж здійметься там з приводу цих набоїв! Чорт знає, що буде! Ви собі й уявити не можете, Голройде...
Він стояв і без міри здивовано дивився на світ.
– Та що ж інше можна було зробити? – викрикнув він.
По півдні канонерка рушила назад за водою, і ввечері частина екіпажу відвезла лейтенантове тіло і поховала його на березі в такому місці, де ще не було нових мурашок.
IV.
Я уривками почув цю історію від Голройда з три тижні тому.
Ці нові мурашки запали йому в голову, і він приїхав до Англії, маючи на думці, за його висловом, «підняти людей» на них, «поки ще не пізно», Він каже, що вони загрожують Британській Гвіані, звідки до місць їх теперішнього поширення якихось тисячу миль, не більше, – і Міністерству колоній варто було б зразу вжити заходів проти цього лиха. Він із запалом примовляє: «Адже ці мурашки обдаровані розумом! Ви тільки подумайте, що це значить!»
Безперечно, мурашки ці – серйозне лихо, і бразильський уряд добре зробив, пообіцявши п’ятсот фунтів нагороди тому, хто винайде певний спосіб винищити їх. Немає сумніву і в тому, що за ті приблизно три роки після того, як вони вперше з’явились на пагорках за Бадамою, вони дуже поширили свій терен, фактично посівши весь південний берег ріки Батемо на протязі майже шістдесятьох миль; вони вигнали звідти всіх людей, заволоділи всіма плантаціями й осадами, взяли на абордаж і захопили щонайменше одне судно. Кажуть навіть, що якимсь зовсім незрозумілим способом вони переправилися через доволі широку відногу Капуарани і сягнули вперед на багато миль у напрямку до Амазонки. Певна річ, вони багато розумніші і в них далеко краща організація, ніж в усіх відомих досі мурашиних порід. Замість жити розпорошеними громадами, вони зорганізувалися в одностайне суспільство, – по суті, в єдину націю. Найбільша їх особливість і безпосередня загроза полягають не так у цьому, як у свідомому користуванні отрутою підчас боротьби з дужчими за них ворогами. Ця їх отрута, мабуть, дуже подібна до гадючої; цілком імовірно, що вони сами виробляють її і що більші з них особні носять на собі гольчасті кристали цієї отрути, коли нападають на людей.
Звичайно, дуже важко дістати докладніші відомості про цих нових конкурентів людини в її боротьбі за панування на земній кулі. Жодний самовидець їх діяльности, – крім Голройда, що мав нагоду лише побіжно спостерігати її, – не пережив зустрічі з ними. На Горішній Амазонці розповсюдились найдавніші легенди про їх відвагу і розум, і ці легенди дедалі ширяться в міру того, як уперте просування вперед нових завойовників розпалює людську уяву страхом. Ходять чутки, ніби ці маленькі істоти користуються інструментами, ніби вони обізнані з огнем, металами і найхитрішими способами інженерної науки – останнє дивом вражає нас, північан, що ніколи не бачили таких споруджень, як от тунель, прокладений 1841 року мурашками в районі Ріо-де-Жанейро під Параїбою в тому місці, де вона завширшки така, як Темза біля Лондонського мосту. Мало того, про них кажуть, що вони навіть мають організовану і детально розроблену методу робити записи і поширювати знання, аналогічну нашим книжкам. Досі їх активність виявлялась у тому, що вони неухильно просувалися вперед і осідали, винищуючи або примушуючи людей тікати з тих місць, куди вдиралися ці нові завойовники. Число їх швидко зростає, і Голройд цілком переконаний, що вони кінець-кінцем витіснять людей з усієї тропічної Південної Америки.
А чому б їм спинитися на тропічній Південній Америці і не піти далі? Так чи не так, тепер вони там. Якщо вони й далі просуватимуться з такою швидкістю, як просувалися досі, то року 1911 чи близько того дійдуть до Капуаранської залізниці і примусять європейських капіталістів звернути на них увагу.