Чоловік зі шрамом добув з кишені глиняну люльку. Я підсунув до нього свою калитку з тютюном. Він неуважно набив люльку.
– А як же було з іншими яйцями? Довезли ви їх додому? Щось не пригадую...
– Отут починається дивовижна частина моєї історії. В мене лишилося троє яєць, троє зовсім цілих і свіжих яєць. Гаразд. Ми поклали їх у човен, і я повернувся до намету, щоб зварити собі каву, а обох своїх поган покинув на березі. Один увесь час панькався зі своїм покусом, другий допомагав йому. Звісно, мені й на думку не спадало, що ці пройдисвіти можуть скористатися з мого становища і зчинити сварку зо мною. Та я гадаю, що отрута стоноги та мої стусани роздрочили його, – він взагалі був дуже лихий, – і він вплинув і на другого.
Пам’ятаю, я сидів, курив, грів окріп на спиртівці, як звичайно робив це під час експедиції, і мимохіть милувався заходом сонця над болотом. Болото було геть чорне, з криваво-червоними пасмугами, – прегарне видовище! Віддалеки, по той бік болота, рівнина підвищувалась і переходила в горби, сива й туманна на вигляд, над горбами полум’яніло небо, червоне, як челюсті в розжареній печі. Саме в той час за плечима в мене, ярдів за п’ятдесят, оті двоє клятих поган змовлялися серед тиші й спокою втекти з човном і покинути мене самого з харчами на три тільки дні, з полотняним наметом та маленьким барильцем води. Я почув наче якусь метушню позаду, озирнувсь і побачив, що вони вже поралися в пірозі, – ярдів за двісті від берега. В ту ж мить я все зважив. Моя рушниця лишилась у наметі, до того ж не мав я набоїв, а тільки шріт на птахів.
Вони це знали. Але в кишені у мене лежав маленький револьвер. Я духом вихопив його і кинувся до берега.
– Назад! – крикнув я, вимахуючи револьвером.
Вони заджеркотіли щось до мене, а той, що розбив яйце, глузливо засміявся. Я націлився в другого, – він не був поранений і тримав весло, – але не влучив. Вони голосно зареготались. Проте я не піддавався. Я знав, що треба тільки не втрачати спокою, і знову націлився в нього. Він підскочив, коли його ошпарило, і більше вже не сміявся. За третім разом я влучив йому в голову. Він шубовснув у воду, і з ним разом і весло. Як на револьвера, це був дуже вдалий постріл, бо між ними і мною, гадаю, було ярдів п’ятдесят. Він зразу пішов на дно, – не знаю, чи я його забив, чи тільки приглушив пострілом. Я гукнув до другого, щоб вертався, та він тільки скоцюбивсь у пірозі і не хотів відповідати. Я повистрелював у нього всі свої патрони, але ближче до нього не став.
Можу вам сказати, що почував я себе в найдурнішому становищі. Я стояв на гнилому чорному березі, за мною тяглося рівне болото, переді мною стелилося море, холодне після заходу сонця, і чорніла маленька пірога, щораз далі відпливаючи від берега. Я проклинав усіх Давсонів та Джемраків, музеї і все на світі. Я гукав до негра, щоб він повернувся, аж доки мій крик не перетворився на безпорадний вереск.
Одно тільки лишалося – доганяти його вплав і випробувати своє щастя в сутичці з акулами. Рознявши свого складаного ножа, я взяв його в зуби, роздягсь і ввійшов у воду. Пливучи, я спочатку не міг бачити піроги, але розрахував і взяв напрямок так, щоб перетята їй дорогу. Той негр, що в ній лишився, навряд чи міг керувати нею, і, мабуть, її зносило в тому самому напрямку. Незабаром вона вигулькнула на південному заході. Відблиск вечірньої заграви догоряв, звідусіль насувалася нічна темрява, і в глибокому синьому небі почали висипати зорі. Я плив щодуху, наче на змаганні, хоч як боліли мені руки і ноги.
Діставсь я до човна, коли зорі вже добре розжеврілись. Що більше темнішало, то більше займалось у воді блискучих цяток, – то фосфоресценція, ви знаєте. Часом мені навіть у голові паморочилось від того світла, і я не міг розібрати, де були зорі, а де лише світилося море, і чи я пливу головою догори, а чи ногами. Пірога видавалася чорна, як той гріх, а вода навколо неї дзюркотіла, немов розтоплений огонь. Певна річ, з обережности я не зразу поліз в неї. Треба було подивитись, на що він був готовий. Він мабуть лежав у передній частині, згорнувшись клубком. Корма високо підносилася над водою. Пливучи за течією, пірога поволі поверталась навколо себе, – виходило щось подібне до якогось вальсу, розумієте? Я схопився за корму і тягнув її вниз, сподіваючись, що він прокинеться. Я наготовився відбити напад і з ножем в руці поліз у пірогу. Він не рухався. Так ми вдвох, я на кормі, а він там, на носі, пливли тихим освітленим фосфоресценцією морем, а вгорі палали незліченні зорі.