Минуло чимало часу, і я нарешті окликнув його. Він не відповідав. Я був занадто стомлений, щоб зважитись підійти до його, і ми лишилися кожний на своєму місці. Здається, я навіть раз чи два задрімав. Коли розвиднілося, я побачив, що він мертвий, увесь розпухлий, багровий. Моїх троє яєць і кості лежали посеред піроги, барильце з водою, трошки кави й бісквіти загорнуті в капштадтську газету «Argus», були коло його ніг, а під ним – бляшанка з метиловим спиртом. Весла не було, і не було нічого, крім тієї бляшанки, що б могло замінити його, тому я вирішив плисти за водою, аж доки хтось не підбере мене. Я уважно оглянув трупа, виголосив засудний вирок гадюці, скорпіонові, чи то невідомій стонозі, а мертвяка вирядив за борт.
Після того я випив води, з’їв кілька бісквітів і почав роздивлятись навколо. Звісно, з човна не можна побачити далеко, а все ж я переконався, що Мадагаскар геть зник з очей. Ніде не видно було й натяку на землю. Ген-ген біліли вітрила, мабуть, якоїсь шхуни, що посувалась на південний захід, але корпусу її я так і не побачив. А сонце вже підбилось височенько і почало добре припікати. Господи! Від спеки мій мозок мало не кипів. Щоб хоч трохи освіжитися, я занурював голову в море. Випадково погляд мій спинився на «Argus’i». Я ліг на дні і розстелив газету над собою. Дивна штука оті газети! Ні разу доти я жодної не вичитав від початку до кінця, а от тоді перечитав увесь той старенький любий номер капштадтського «Agrus’a», не менш як двадцять разів. Смола на дошках аж парувала від спеки і бралася великими пухирями.
– Так я плив за водою десять днів, – сказав чоловік зі шрамом на обличчі, – дурниця, коли про це розповідаєш, правда? Кожний день був точнісінько такий самий, як попередній. Тільки ранками і вечорами міг я обдивлятися море навколо себе, – так немилосердно пекло. Після перших трьох день вітрил майже не видно було, а ті, що я бачив, не помічали мене. Здається, шостої ночі, не більш як за пів милі від мене, проплив великий корабель з відчиненими ілюмінаторами, увесь в огнях, неначе якийсь велетенський блищак. На ньому грала музика. Я стояв, витягшись на ввесь зріст, кричав, верещав. Другого дня я проколов гузку одного з епіорнісових яєць і обережно, по кавалочку, облупив кругом проколу шкаралупу. На моє щастя виявилося, що яйце можна їсти; від нього трохи тхнуло, та не гидко, і смаком нагадувало воно качаче. З одного краю на жовтку була кругленька плямочка, цалів із шість діаметром, з кривавими смужками і білою цяточкою, – наче драбинка. Мені це видалося трохи чудним, я не міг зрозуміти, що воно таке, але вередувати, звичайно, не думав. Яйця стало на три дні. Я їв його з бісквітами, запивав водою і жував зерна кави, що дуже мені додавали духу. Друге яйце я розбив на восьмий день... і перелякався.
Чоловік зі шрамом на лиці з хвилину мовчав.
– Яйце розвивалось, – заговорив він знову. – Я знаю, що вам трудно повірити цьому. Та я й сам не хотів вірити, хоч воно було перед моїми очима, – те яйце, що, може, триста років пролежало в холодній чорній тванюці. Але помилки не могло бути. Там лежав, – як то він, ембріон, чи що? – з великою головою, вигнутою спиною і з серцем, що билось йому під горлом. Жовток був зморщений, по ньому і скрізь у середині яйця попротягались плівки. Отже в моїй маленькій пірозі, що пливла серед Індійського океану, вилуплювалися пташенята найбільшого птаха з тих порід, що вже давно перевелися на Землі. Ото коли б старий Давсон знав це! За таку знахідку варт було би заплатити платню за чотири роки. Як ви гадаєте?
І мені довелося з’їсти цю коштовну річ, геть чисто всю, до найменшого шматочка, хоч на смак була вона часом препаскудна. Третього яйця я не рушав. Я підіймав його проти світла, щоб роздивитися, що там всередині, але шкаралупа була надто груба, і не можна було нічого побачити. Мені здавалося, що я чую, як всередині його б’ється кров, та можливо, що то просто мені шуміло у вухах так само, як буває, коли прикласти вухо до морської мушлі.
Аж от одної днини показався атол. Він неначе раптом упав на воду разом з першим сонячним промінням. Вода зносила мене просто на нього, але за півмилі від берега течія враз повернула вбік. Я взявся гребти руками та шматками шкаралупи і таки добився до острова. Це був звичайний атол, не більш як чотири милі навколо, з кількома деревами, з джерелом солодкої води і з лагуною, де водилося силa-силенна риб-папуг. Я переніс яйце на берег і поклав на сонці в безпечному місці, далі за лінію прибою, тобто дав йому всі шанси, які тільки міг, а сам витяг пірогу на берег і подався на розвідку. Аж дивно, які нудні всі ці атоли. Коли я знайшов джерело, на острівці більше не лишилося нічого цікавого для мене. Малим хлопчиком я завжди уявляв собі, що не може бути нічого в світі кращого і цікавішого за пригоди Робінзона Крузо, та цей острів був такий одноманітний, як книжка з казаннями. Я обійшов його, шукаючи, чи не знайду чого їстівного, і думаючи, думаючи без кінця, і можу сказати вам, що ще не встигло смеркнути першого дня, як мені вже було нудно до смерти. Проте острівець був моїм щастям, бо тієї самої днини, як я вийшов, погода змінилася. З півдня рушилася хуртовина і крилом захопила острів. Уночі почалася злива, забушував ураган. Для моєї піроги, ви розумієте, не так і багато було б треба, щоб перекинутися догори дном.