Я ліг спати під нею, а яйце, на щастя, лежало в піску вище на березі. Перше, що я пам’ятаю, це страшенний гуркіт, неначе сотні камінців затарахкотіли по моєму човні, а потім цілі потоки води полилися на мене. Мені приснилося Антананаріво. Я сів, гукнув на Інтоші, питаючи її, що це за чортовиння таке, і простяг руку до стільця, на якому звичайно лежали сірники, і лише тоді згадав, де я. Ніч була чорна, непроглядна; величезні хвилі, відсвічуючи, кидалися на берег, немов завзялися поглинути мене. Повітря виповняв безнастанний гуркіт. Хмари зависли над самою головою, дощ періщив такий, що здавалося, ніби вся твердь небесна розкрилась. Велетенський бурун, звиваючись, мов огненний змій, мчав просто на мене, але я встиг відбігти. Коли вода з шипінням відлинула, я вернувся, щоб подивитись, що сталося з моєю пірогою. Вона щезла. Згадавши про яйце, я навпомацки доліз до нього. На щастя, воно було ціле: найбільші хвилі не доходили туди, де воно лежало. Я сів поруч і притулився до нього. Та й ніч же була!
Під ранок буря вщухла. Коли почало світати, на небі не лишилося й сліду будь-якої хмарки. По всьому березі валялись уламки дощок – так би мовити, розчленована снасть моєї піроги. В мене відразу закипіла робота. Знайшовши два дерева, що росли поруч, я за допомогою тих уламків спорудив коло них щось подібне до намету, щоб заховатись від бурі.
Того самого дня надклюнулося моє яйце. Воно надклюнулось, коли я спав, поклавши на нього голову. Вві сні почув я, неначе щось ворушиться і стукає в мене під головою. Прокинувшись раптом, я сів. Один кінець яйця був продовбаний, і чудна маленька руда голівка визирала звідти на мене. «Ага, це ви! – скрикнув я. – Просимо до господи!» Пташка без особливих труднощів вилізла з яйця.
Спочатку це було славне, приязне створіння, як невеличка курка завбільшки, подібне до інших пташенят, тільки, що більше за них. Перше пір’я було брудно-рудяве, вкрите неначе якимсь струпом, але той струп незабаром зліз. Пір’я було дуже рідке і більше скидалось на пухнате волосся. Не можу вам висловити, як я зрадів, побачивши пташа. Новітній Робінзон Крузо не зовсім був самотній: він мав цікаве товариство. Мій товариш дивився на мене, кліпаючи очима, як курка, потім запищав і зразу почав шукати дзьобом їсти, так наче вилупитися з яйця на триста років пізніше, ніж треба, то була звичайна подія.
«Дуже радий вас бачити, П’ятнице!» – сказав я, бо ще тоді, в пірозі, як вперше помітив у яйці життя, поклав назвати П’ятницею те, що з нього вилупиться. Тепер мене трохи турбувало, чим я буду годувати пташеня? Для спроби я дав йому кавалок сирової риби-папуги. Воно проковтнуло і знову розкрило дзьоба. Я був дуже задоволений. У моєму становищі, коли б виявилось, що воно перебірливе, мені довелося б із’їсти його самого.
Вас би вразило, яке втішне було те епіорнісеня. З самого свого народження воно ні на крок не відходило від мене. Коли я ловив рибу в лагуні, воно стояло коло мене, спостерігало і брало свою пайку. А що вже було розумне! Там, не березі, завжди вилежувались якісь огидні зелені бородавчасті істоти, неначе мариновані огірки. Одного разу воно покуштувало було одну, але дістало від того бігунки. З того часу пташеня ніколи й не дивилось на них.
Росло воно надзвичайно швидко. Можна було мало не спостерігати, як воно щодень більшало. Я ніколи не був дуже громадською людиною, і його спокійна приязна вдача цілком пасувала до моєї. Майже два роки ми були щасливі, як тільки можна бути щасливим на такому острові. За свої справи я не сушив собі голови, знаючи, що моє утримання в Давсона росте собі і без мене. Коли-не-коли в далечині з’являвсь вітрильник, але ніколи не підпливав близько. Я розважався тим, що оздоблював острів орнаментами, складеними з морських їжаків та гарненьких різнобарвних і різноманітних мушель. Мало не по всьому острові розкидані були мої математичні обчислення, або якісь узори, чи то викладені великими літерами слова: «Острів Епіорніса», як от бувають написи з різнобарвного каміння на залізничних станціях у стародавніх містах. Часто-густо я лежав і дививсь, як моє хороше пташеня походжало навколо, як росло в мене перед очима. Я думав про свої майбутні прибутки, коли я показуватиму його, якщо коли видеруся звідти. Воно вилиняло і дедалі кращало із своїм гребенем, блакитними сережками і цілою копицею зеленого пір’я ззаду. Часом я думав собі, чи має Давсон яке право на нього, чи ні?