Коли зривалася буря, чи починалась дощова пора, ми звичайно залазили під повітку, що я зробив з решток піроги, і лежали там, тісно притулившись одно до одного. Я розповідав йому всякі байки про тих своїх друзів, що покинув удома. Після бурі ми завжди обходили острів, щоб подивитись, чи не викинуло чого на берег. Про наше життя можна сказати, що воно було подібне до ідилії, і якби був у мене ще й тютюн, то навіть до райської ідилії.
Та наприкінці другого року наш маленький рай минувся. П’ятниця був тоді футів з чотирнадцять заввишки, лічачи до дзьоба. Голову він мав велику, широку, формою схожу на сапу, з великими, в жовтих обводах, карими очима, що сиділи не так як у курки, а як у людини. Пір’я було надзвичайно гарне, не в такому напівжалібному стані, як у струся, а більше скидалося кольором і малюнком на пір’я казуара. Приблизно під той час почав він іноді наїжувати до мене гребінь, почав путритись і виявляти певні ознаки поганої вдачі.
Трапилося так, що кілька днів поспіль мені дуже не щастило з рибальством. Він тинявся коло мене чудний і наче замислений. Я подумав, чи не наївсь він отих морських огірків, чи чогось такого, але направду це було тільки ознакою його незадоволення. Я був так само голодний, і коли мені нарешті пощастило зловити рибину, хотів залишити її собі самому. Того ранку ми обоє були в недоброму настрої. Птах дзьобнув і схопив рибу, я вдарив його по голові, щоб відігнати геть. І тоді він кинувся на мене...
– Це він зробив мені на лиці, – чоловік показав на свій шрам, – потім хвицнув мене ногою, незгірш від доброго бендюжного коня. Я скочив і, бачачи, що цьому ще далеко не край, кинувся бігти, затуливши лице руками. Він мчав за мною на своїх незграбних ногах швидше, ніж перегоновий кінь, раз-у-раз даючи мені копняка ногою, мов тим молотом, і дзьобаючи мене в потилицю. Я метнувсь до лагуни і вліз у воду по саму шию. Він не терпів мочити ніг і лишився на березі. Скрегочучи подібно до пави, тільки хрипкіше, він ходив надувшись туди й сюди над водою. Мушу признатися, мені видавалося найбільшою образою дивитись, як він, цей клятий пережиток давніх давен, походжав собі немов пан, а в мене лице й голова обкипали кров’ю; що ж до всього тіла, то це були... чисті драглі з уразок.
Я вирішив переплисти лагуну і на якийсь час, поки справа налагодиться, дати йому спокій. Забравшись на найвищу пальму, я сидів і думав про все, що сталося. Ніколи, здається, ні перед тим, ні потім ніщо мене так не боліло. Така брутальна невдячність! Я був йому більше, ніж братом, вилупив, викохав його. Він – величезний, незграбний, допотопний птах, і я – людина, спадкоємець віків тощо!
Я сподівався, що незабаром він сам побачить становище в тому ж освітленні і буде жалкувати, що так обійшовся зо мною. Коли б мені зловити риби, – розважав я, – і ніби випадково піти і кинути йому, може б він і схаменувся. Чимало збігло часу, перш ніж я переконавсь, який сердитий і вредний може бути птах зі зниклої з лиця Землі породи. Скільки може він появити люті!
Не буду говорити вам про всякі маленькі хитрощі, яких я вживав, щоб утихомирити того птаха. Просто не можу. Ще й тепер, як згадаю про всі стусани та ляпаси, що я дістав від того пекельного антика, паленію з сорому. Я брався й до жорстоких способів, кидав на нього уламками коралів, зостаючись сам на безпечній відстані, та він тільки ковтав їх. Якось я шпурнув у нього своїм розкритим ножем і мало не загубив його, але, на щастя, він був надто великий, і птах не міг проковтнути його. Пробував я теж морити його голодом і переставав ловити йому рибу. Тоді він взявся полювати на гробаків, як спадала вода, і тим живився. Половину всього часу я сидів у лагуні, по шию в воді, а решту на пальмах. Одна з них була не досить висока, і, заскочивши мене на ній, він добре попотішився моїми литками. Становище робилося нестерпним. Не знаю, чи вам доводилось коли спати на верховітті пальми? Мене щоразу мучили найжахливіші кошмари. А яка ганьба! Створіння, що належало до породи, яка давно перевелася на Землі, походжало собі, немов який пиндючний герцог, а я не смів і ногою ступити на землю. З утоми і роздратування я часом навіть плакав. Я казав йому прямісінько в очі, що мені й на думку таке не спадало, щоб десь на пустельному острові ганявся за мною якийсь проклятий анахронізм. Я гукав на нього, щоб він ішов собі геть, а коли вже хоче когось довбати, то нехай шукає якого мореплавця ще з тих часів, коли отаким птахам, як він, належало жити. На відповідь він тільки клацав дзьобом. Препаскудне пташисько, що складалося з самих лише ніг та шиї!