Молода жінка несміливо підступила ближче і відказала, зашарівшись, як дівчина:
— Я хотіла спізнати… спізнати порок… і… тепер бачу, що… що тут нема нічого веселого…
І вибігла, ніби втікаючи, на вулицю.
Ціла армія замітальників працювала на брукові та на тротуарах, змітаючи різний бруд та непотріб до рівчаків. Одноманітними рухами, вишикувавшись півколом, наче ті косарі серед степу, гнали вони перед себе сміття; воца зустрічала їх, подібних до заведених ляльок-автоматів, на кожній вулиці.
І от їй почало здаватись, ніби у неї також щось виметено з голови, ніби до якогось рівчака, до ями якоїсь викинуто її шалені мрії.
Стомлена, змерзла, вернулась вона до свого готелю, а в очах усе рухались мітли, що очищають ранками Париж.
Увійшла до кімнати — і гірко заридала.
Два приятелі
Обложений Париж голодував і задихався. На дахах майже не видно було горобців, навіть стічні канави спустошились. Люди їли будь-що.
Пан Моріссо, з фаху годинникар, солдат за обставинами, сумно брів голодний одного ясного січневого ранку бульваром на околиці, засунувши руки в кишені військових штанів, коли раптом спинився перед іншим солдатом, упізнавши в ньому свого давнього приятеля. То був пан Соваж', з яким він познайомився на річці.
Перед війною, щонеділі, Моріссо вирушав ще вдосвіта залізницею до Аржантейля з бамбуковою вудкою в руці та бляшаною скринькою за плечима. Він висідав у Коломбі, звідти пішки діставався до острова Марант. Ледве прибувши до свого улюбленого місця, він розмотував волосінь і вудив аж до самої ночі.
Щонеділі він зустрічав там ще одного затятого рибалку, пана Соважа — маленького, гладкого та веселого чоловічка, що мав галантерейну крамничку на вулиці Нотр-Дам-де-Лорет. Не раз вони сиділи там по півдня поряд, з вудками в руках, спустивши над водою ноги, і кінець кінцем заприятелювали.
Бували дні, коли вони зовсім не розмовляли між собою. Іноді про щось балакали; але вони чудово розуміли один одного й без слів, бо мали схожі уподобання й однакові почуття.
Навесні, годині о десятій ранку, коли оновлене сонце вкривало тиху річку тим прозорим серпанком, що наче пливе за водою, і добряче припікало спини обом завзятим рибалкам, Моріссо казав своєму сусідові: «Бач, яка розкіш!» А пан Соваж відповідав: «Краще над усе в світі». І цього було досить, щоб вони цілком розуміли й шанували один одного.
Восени, надвечір, коли криваве від призахідного сонця небо, відбиваючи у воді багряні хмари, заливало пурпуром усю річку, запалювало обрій, осявало двох приятелів ніби вогнем пожежі і золотило дерева, що вже пожовкли й тремтіли від холоду, пан Соваж, усміхаючись, позирав на МорісСо і промовляв: «Ну й краса!» А зачарований Моріссо, не відриваючи очей від поплавця, відповідав: «Куди краще, ніж на бульварі, чи не так?»
Впізнавши тепер один одного, вони зараз же енергійно потиснули один одному руки, щиро зворушені зустріччю за таких несхожих обставин.
— Отак-то! — зітхнувши, промимрив пан Соваж.
— А яка погода! — поскаржився похмурий Моріссо. — Сьогодні перший гарний день з початку року.
А небо справді сяяло ясною блакиттю.
Вони рушили поруч, сумні й задумані.
— А риболовля? — озвався Моріссо. — Пригадати й то приємно!
— Коли ми знову туди повернемося? — сказав пан Соваж.
Вони зайшли до якоїсь маленької пивнички й випили абсенту, потім знов побрели вулицями.
Аж ось Моріссо зупинився.
— А чи не випити нам ще, га?
Пан Соваж згодився:
— До ваших послуг.
Вони зайшли до іншої пивнички.
Приятелі вийшли звідти очманілі й запаморочені, як буває з людьми, що натщесерце перебрали хмільного. Було тепло. Ніжний вітерець приємно лоскотав їм обличчя.
Пан Соваж, що зовсім сп’янів на теплому повітрі, спинився:
— А якби піти туди?
— Куди це?
— Та повудити риби.
— Куди саме?
— На наш острів. Французькі аванпости стоять біля Коломба. Я знаю полковника Дюмулена, нас пропустять без перешкоди.
Моріссо весь аж стрепенувся, так шалено захотілося йому повудити риби.
— Гаразд. Згода, — сказав він. І вони розлучилися, щоб узяти рибальські снасті.
Через годину вони вже йшли поруч битим шляхом. Дісталися до вілли, яку займав полковник. Він посміхнувся, заслухавши обох приятелів, але задовольнив їхню примху. Одержавши перепустку, вони рушили далі.
Незабаром вони проминули аванпости, перейшли покинуте містечко Коломб і опинилася край виноградників, що спускаються до Сени. Було близько одинадцятої години ранку.
Село Аржантейль напроти них, здавалося, вимерло. Горби Оржемон та Сануа височіли над усіма околицями. А велика рівнина, що слалася аж до Нантера, з голими вишняками та сірою землею, була безлюдна, зовсім безлюдна.
— Он там, нагорі, пруссаки! — промурмотів пан Соваж, показуючи на вершини.
І приятелі аж заклякли з тривоги, втупившись очима в цю широку пустелю.
«Пруссаки!» Вони ще ні разу не бачили пруссаків, але кілька місяців відчували навкруг Парижа присутність ворогів що, невидимі і всемогутні, пустошили Францію, грабували, забивали й морили людей голодом. І, крім ненависті, яку вони вже відчували до цього невідомого, непереможного народу, їх раптово обійняв якийсь надприродних жах.
— Га! А що, як ми їх надибаємо? — пробелькотав Моріссо.
— То почастуємо їх смаженою рибою, — відповів пан Соваж із суто паризьким нахилом до глузування.
Проте, занепокоєні незвичною тишею, вони все ж не насмілювалися йти далі в поле.
Нарешті пан Соваж таки зважився:
— Ходімо, тільки обережно.
Вони спустилися у виноградники, зігнувшись удвоє, а де й поповзом, ховаючись за кущі, до всього придивляючись та прислухаючись. До берега їм лишалося пройти тільки смужку голої землі. Вони кинулися бігти і, ледве діставшись до води, затаїлися в сухому очереті. Моріссо припав вухом до землі, щоб послухати, чи не йде хтось часом у полі. Не чути було нічого. Приятелі були самі, зовсім самі.
Заспокоївшись, вони взялися вудити.
Безлюдний острів Марант ховав од них протилежний берег. Маленький будинок ресторану стояв замкнений і, здавалося, був покинутий вже багато років.
Пан Соваж зловив першого пічкура, Моріссо — другого, і вони почали раз у раз витягати з води вудки, де на кінці волосіні трепетала срібляста рибка. То була справді чудова риболовля.
Вони обережно клали рибу в густий сітчастий мішечок, що мокнув коло їхніх ніг у воді. А душу їм поймала якась утіха, та втіха, що її зазнаєш знов після довгої перерви, взявшись до своєї улюбленої розваги.
Тепле сонце припікало їм спини; приятелі вже ні до чого не прислухалися, ні про що не думали, їм байдуже було до всього світу; вони вудили.
Коли це вся земля навкруг раптом здригнулася від якогось глухого стугону, що немов долинав з її надр. Це почала бухкати гармата.
Моріссо озирнувся — і ліворуч, над берегом, помітив оддалік великий обрис гори Мон-Валер’єн, над якою білою китицею висів пороховий дим.
Аж ось на вершку фортеці з’явився другий димок — і трохи згодом розлігся новий вибух.
Потім залунали інші вибухи, і вся гора почала дихати смертю, випускаючи з себе білясту пару, що поволі підносилась у спокійне небо і хмарою висла над фортецею.
Пан Соваж знизав плечима.
— Знов починають, — сказав він.
Моріссо, неспокійно стежачи за своїм поплавцем, що раз у раз поринав у воду, раптом закипів гнівом мирної людини на цих шаленців, котрі б’ються між собою.
— Тільки ідіоти можуть отак убивати один одного, — пробурчав він.
— Гірші від звірів, — відповів пан Соваж.
— І уявити собі тільки, що так буде завжди, аж доки існуватимуть уряди, — промовив Моріссо, витягши з води верховодку.
— Республіка не оголосила б війни… — почав було пан Соваж.
Та Моріссо перебив його:
— За королів війна йде з зовнішнім ворогом, за Республіки — в середині країни.
І вони заходилися спокійно сперечатися, обмірковуючи складні політичні питання, як лагідні й розважливі, але обмежені люди, й погодилися врешті на тому, що світ ніколи не зазнає волі. А Мон-Валер’єн усе гримав собі без упину, руйнуючи гарматними ядрами французькі будинки, плюндруючи життя, чавлячи людей, нищачи стільки мрій, стільки сподіваних радощів, стільки втішних надій і воднораз десь там, по інших краях, повік засуджуючи на муку безліч жіночих, дівочих та материнських сердець.