Та, на лихо, не було з чого саме почати. І він чекав принагідного випадку; серце билося шалено, голова йшла обертом.
А тим часом ніч ішла собі, і, поки Морен обмірковував справу, дівчина спокійно спала. Зайнявся день. Довгий, ясний вранішній промінь, виникнувши далеко на обрії, впав на гоже личко заснулої і освітив його.
Вона прокинулась, сіла, озирнулася навкруги, глянула на Морена й усміхнулась. То був усміх щасливої жінки, привабливої й веселої. Морен затремтів. Таж, певна річ, цей усміх призначено для нього, це, безперечно, скромний заклик, оте саме гасло, що його він так палко прагнув! Ця усмішка, очевидячки, каже: «Чи не йолоп же з тебе, не простак негодящий, що з самісінького вечора сидиш нерухомо, як пень? Глянь на мене: хіба ж я не вродлива? А ти, дурню, один зоставшись сам на сам з гарненькою жінкою, з місця не ворухнувся!»
Вона все усміхалась, поглядаючи на нього; далі й сміятись почала. А він сушив собі голову, силкуючись найти якусь підхожу фразу, якийсь комплімент, зрештою, що-не-будь, аби заговорити. Та ба — нічого не спадало на думку, нічого!
Нараз його пойняла та відвага, що виникає іноді у боягузів, і, сказавши собі: «А, що буде, те й буде!» — він зненацька, ні слова не мовивши, кинувся до неї з протягненими руками, з ласо розкритими устами, і вхопив її в обійми.
Вона зірвалася на ноги, кричачи: «Пробі! Рятуйте!» — верескливим од переляку голосом. Вона одчинила віконце, простягла в нього руки, обезуміла з жаху, намагаючись вискочити. Морен тим часом, певний, що вона кинеться з вагона, держав її за спідницю і лепетав, сам не свій:
— Пані… стривайте… пані!
Поїзд стишив хід і спинився. Два залізничні службовці прибігли на крик, і молода жінка впала їм на руки, ледве вимовивши:
— Цей чоловік хотів… хотів… мене… мене… — і зомліла.
У Мозе черговий жандарм заарештував Морена.
Коли жертва його брутальної вихватки прийшла до
пам’яті, вона розказала, що саме сталося. Склали протоко-ла. Бідолаха крамар дістався додому аж увечері; його мали віддати під суд за порушення пристойності та моральності в публічному місці.
II
Я тоді саме був редактором «Шарантського світоча», і мені щовечора доводилося стрічати Морена в Купецькій кав'ярні.
На другий день після цієї пригоди він звернувся до мене, не знаючи, що йому робити. Я не потаїв од нього своєї думки:
— Ти — свиня, та й годі! Так люди не роблять.
Він плакав; власна жінка побила його; він уявляв уже, як торгівля його занепадає, ім'я безчеститься, затопчується в болото, друзі не вітаються з ним. Мене нарешті узяв жаль, і я покликав свого співробітника Ріве, чоловіка веселого та дотепного і доброго порадника, і запитав, що він лро все це думає.
Ріве порадив мені поговорити з прокурором, як на те моїм приятелем. Морен пішов собі, а я подався до прокурора.
Там я довідався, що ображено молоду дівчину, панну Анрієтту Боннель, що тільки-но здобула в Парижі вчительський диплом і, не маючи ні батька, ні матері, відпочивала влітку у своїх дядька й тітки, чесних дрібних буржуа в Мозе.
Дядько, на лихо Моренові, подав у суд скаргу на нього. Прокурор погоджувався припинити справу, якби ту скаргу забрали назад. Цього й треба було домогтися.
Я вернувся до Морена — і застав його в постелі хворого з турботи та з печалі. Жінка його — кощава, бородата, гостра на язик особа — без угаву лаяла його та картала. Вона ввела мене до чоловіка в кімнату, кричачи мені просто в обличчя:
— Хочете побачити оцю свиню Морена? Ну, так от він, скотина!
І вона стала біля ліжка, взявшись у боки. Я розповів, як стоїть справа, і Морен попросив мене поїхати до тих людей. Місія була не конче приємна, проте я пристав на неї. Бідолаха безперестанку впевняв:
— Правду кажу тобі, я її навіть не обняв, навіть не обняв, Їй-Богу!
Я на те:
— Однаково ти, проте, свиня, та й годі.
І я взяв тисячу франків од нього, обіцяючи вжити їх так, як то мені здасться найкраще, аби залагодити все це діло.
Одначе я не зважився сам іти до її дядька, а запросив собі за товариша Ріве. Той згодився, з умовою зараз же й рушити, бо другого дня по обіді мав якусь невідкладну справу в JIa-Рошелі.
За дві години ми подзвонили біля дверей гарненького невеличкого сільського дому. Відчинила вродлива дівчина — вона сама, певна річ. Я пошепки мовив до Ріве:
— Еге, я починаю розуміти Морена.
Дядько, пан Тоннеле, був як на те передплатником «Світоча» й палким його однодумцем: він зустрів нас, як рідних, вітав, поздоровляв, стискав нам руки, радий та веселий, що бачить у себе- двох редакторів улюбленої газети. Ріве шепнув мені:
— Гадаю, що нам удасться залагодити справу цій свині Моренові.
Племінниця вийшла, і я взявся до делікатної справи. Я натякнув на скандал та лиху славу, що з того всього виникне: висловив думку, що такий брудний процес може зле відбитися на репутації молодої дівчини, бо ж ніхто в світі не повірить, ніби там був поцілунок, та й годі.
Добряга нібито завагався, але він не міг нічого остаточного сказати без своєї жінки, а та мала вернутись додому аж пізно ввечері. Раптом він скрикнув радісно:
— Стривайте, мені прийшла чудова думка! Ви гостюєте в мене, обідаєте, спочиваєте обидва, а як вернеться моя дружина, то вже ми до чогось договоримось.
Ріве опирався, але бажання довести до краю справу отієї свині Морена взяло гору, і ми прийняли запросини.
Дядько підвівся, сяючи з радості, покликав племінницю і запропонував нам усім піти прогулятися по його маєткові.
— А поважні справи, — додав він, — поважні справи ввечері.
Ріве завів з ним розмову про політику. Я ж опинився незабаром на кілька кроків ззаду, в парі з молодою дівчиною. Вона таки була напрочуд гарненька!
Заходячи віддалік, без краю обережно, закинув я про ту пригоду, сподіваючись здобути собі в її особі спільницю.
Та вона, здавалося, зовсім не відчувала ніяковості і слухала мою мову так, ніби все це вельми її цікавить і тішить.
— Подумайте, мадемуазель, — казав я, — про всі ті прикрості, що мають спіткати вас. Вам доведеться стати перед судом, відчути на собі неприязні погляди, говорити перед чужими людьми, розказувати привселюдно про ту нещасливу пригоду в вагоні. Чи не краще, кажучи по щирості, було вам тоді не зчиняти жодної історії, гїоказати тому йолопові його місце і не кликати на поміч службовців, а просто собі пересісти в інший вагон?
— Правда ваша, — засміялась вона, — але ж слухайте-но: я злякалась! А хто злякається, той не вміє вже міркувати. Зрозумівши потім усю ситуацію, я пожалкувала, що зчинила крик. Та не можна вже було вернути! До того ж дурень отой кинувся на мене, як скажений, мовчки, з божевільним обличчям. Я навіть не знала, чого він од мене хоче.
Вона дивилася мені просто в вічі, без сорому і ніяковості. Я сказав сам собі: «Та вона не з боязких, ця дівчина! Розумію тепер, чому та свиня Морен схибнувся».
І я вів далі жартома:
— Згодьтесь, мадемуазель, що йому можна б вибачити:
хто б мав стільки сили, щоб, зоставшись віч-на-віч з такою гарненькою особою, не відчути цілком природного бажання її поцілувати?
Вона ще голосніше засміялась:
— Одно — бажати, друге — чинити. Треба ж і про гречність не забувати.
На цю милу, хоч трошки й загадкову, фразу я спитав раптом:
— Ну, гаразд, а коли б я оце зараз поцілував вас, що б ви зробили?
Дівчина спинилась, оглянула мене уважно — і спокійно промовила:
— Ви! Ви зовсім інший.
Я й сам знав, що я зовсім інший: недарма ж звали мене тоді по всій окрузі «красень Лабарб». Мені було тоді тридцять років.
— Чому ж то так? — спитав я.
JBoHa знизала плечима:
— Ну, по-перше, тому, що ви розумніші за нього… — А потім, глянувши на мене спідлоба: —..і не такі бридкі.
Тоді я, перш ніж устигла вона відхилитись, пристрасно поцілував її в щічку. Вона відскочила, але запізно.
— Одначе ви, бачу, не з соромливих! — промовила дівчина. — Проте не робіть цього вдруге.
А я їй, удаючи тихого та покірного: