Спочатку вони почули глухий шум від падіння, потім гостре, що аж роздирало душу, скавучання пораненої тварини; далі тихше, болісне скімлення і, нарешті,— розпачливий гавкіт і благання собаки, що волав, підвівши голову до колодязного устя.
Він гавкав! О, він гавкав!
Жінок пойняла скруха, страх, якийсь несамовитий, незрозумілий жах; вони кинулися втікати. А що Роза бігла швидше, то пані Лефевр гукала їй услід:
— Стривай, Розо, почекай мене!
Вночі їх мучили жахливі кошмари.
Пані Лефевр снилося, ніби вона сіла за стіл їсти суп, але, коли відкрила миску, там був П'єро. Він вискочив і вкусив її за ніс.
Коли вона прокинулась, їй здалося, що вона ще чує його гавкання. Вона прислухалась: ні, їй причулося.
Заснувши знову, вона побачила, що йде великою безконечною дорогою. Аж ось посеред шляху вона помітила кинутого кошика, великого селянського кошика, і чогось його злякалась.
Кінець кінцем вона все ж його відкрила, і враз звідти вистрибнув П’єро, вп’явся їй у руїсу і не пускав; вона у нестямі кинулась геть, волочачи за собою собаку, що повис на руці, міцно стиснувши щелепи.
Коли почало розвиднятися, пані Лефевр устала і, мов несамовита, побігла до рухлякової ями.
Собака гавкав, усе ще гавкав; він проскавулів цілу ніч* Пані Лефевр заплакала й почала кликати його всілякими пестливими іменами. П’єро відповідав їй ніжними переливами свого собачого голосу.
Тоді вона захотіла знов побачити песика, даючи собі обіцянку годувати його аж довіку.
Вона побігла до робітника, що копав рухляк, і розповіла йому про свою пригоду. Той вислухав її мовчки. Коли ж вона скінчила, він промовив:
— Отже, ви хочете дістати собаку? Це коштуватиме чотири франки.
Вона аж скинулась; весь жаль одразу розвіявся.
— Чотири франки! Та бійтесь Бога! Чотири франки!
Та він відповів їй:
— А ви гадаєте, що я понесу туди свої мотузи та вертлюг, прилаштую їх там, спущусь униз із сином, щоб там мене ще покусав ваш клятий собака — і все це отак, вам на втіху? Не треба було тоді кидати його.
Вона пішла обурена. Чотири франки!
Повернувшись додому, вона зараз же покликала Розу і сказала їй, скільки заправив з неї робітник. Завжди покірлива, Роза лише повторювала:
— Чотири франки! Та це ж таки гроші, пані.— Аж потім додала: — А якби йому кинути щось їсти, бідоласі, щоб він часом не здох із голоду.
Пані Лефевр радісно згодилась, і вони вирушили знов у дорогу з великою скибкою хліба, намащеного маслом.
Порізавши хліб, вони стали кусень по кусню кидати вниз, по черзі розмовляючи з П’єро. А той, ледве з’ївши один шматок, гавкав, вимагаючи ще.
Увечері вони прийшли туди знов, потім другого дня і почали приходити щоденно, але вже лише один раз на добу.
Аж ось однрго ранку, кидаючи вниз перший шматок хліба, вони враз учули в колодязі страшний гавкіт. їх було там двоє! В яму скинули другого, великого собаку!
Роза гукнула: «П’єро!»—і П’єро гавкав, гавкав. Тоді вони стали кидати туди харчі, але щоразу добре чути було якусь страшенну бучу, а потім жалісне скімлення П’єро, покусаного своїм товаришем у біді, що був дужчий від нього й пожирав усе до крихти.
Даремно вони намагались пояснити: «Це тобі, П’єро!» їхньому собаці, очевидно, нічого не перепадало.
Збиті з пантелику, жінки перезирнулися поміж собою, потім пані Лефевр з досадою промовила:
— Але ж не можу я годувати всіх отих собак, яких туди кидатимуть. Треба від цього відмовитись.
І, чуючи, як їй аж дух займається на саму думку про всіх отих собак, що годуватимуться її коштом, вона пішла геть, несучи з собою назад навіть рештки хліба, які й почала дорогою їсти.
Слідом за нею, витираючи очі краєм блакитного фартуха, йшла Роза.
Плетільниця солом’яних стільців
Леонові Енніку
Це було наприкінці обіду з нагоди відкриття полювання в маркіза де Вертана. Одинадцять мисливців, вісім молодих жінок і місцевий лікар сиділи навколо великого освітленого стола, заставленого квітами та фруктами.
Заговорили про кохання, й виникла палка суперечка, одвічна суперечка про те, чи можна по-справжньому любити раз чи багато разів. Одні наводили приклади людей, що за все життя мали тільки одне велике кохання. Інші пригадували тих, що кохали часто й пристрасно. Чоловіки здебільшого наполягали на тому, що кохання, як і хвороба, може багато разів уражати ту саму людину і в разі якихось перешкод може її й прибити. Хоч цей погляд і важко було б заперечувати, проте жінки — їхня думка спиралась більше на поезію, аніж на спостереження — твердили, що кохання, справжнє велике кохання, приходить до людини тільки раз, що воно подібне до блискавки, і що серце, якого воно доторкнеться, зостається відтоді таке порожнє, спустошене, випалене, що ніяке інше сильне почуття, навіть мрія, не може в ньому зародитися знову.
Маркіз, що кохав багато разів, швидко заперечив цей погляд.
— А я вам скажу, що можна кохати й кілька разів, віддаючись почуттю всією душею й розумом. Ви мені говорите про тих, що вмирали з кохання, й на основі цього твердите, що не можна покохати вдруге. А я вам відповім, що якби вони не вчинили такої дурниці — не вкоротили б собі віку, тим самим утративши всяку змогу знову покохати, — то вони видужали б і кохали б знову, завжди, до самісінької смерті. Бо закохані, немов п’яниці. Хто пив — той питиме, хто кохав — той кохатиме. Це справа темпераменту.
За арбітра було взято лікаря, старого паризького лікаря, що оселився на самоті серед полів, і попросили його з’ясувати свою думку.
Якраз він її і не мав.
— Як сказав маркіз, це справа темпераменту. Щодо мене, то я знав кохання, яке тривало п’ятдесят п’ять років, нітрохи не згасаючи з часом, і ввірвалося тільки зі смертю.
Маркіза заплескала в долоні.
— Це прекрасно. Про таке кохання можна лише мріяти І Яке щастя — п’ятдесят п’ять років жити, овіяному таким глибоким і сильним почуттям! Мабуть, щасливець, якого так ревно кохали, благословляв життя!
Лікар усміхнувся:
— Справді, пані, ви не помилились: кохали саме чоловіка. Ви його знаєте, це пан Шуке, містечковий аптекар. Ту жінку ви теж знаєте — це стара плетільниця солом’яних стільців, яка щороку бувала й у замку. Але я розповім докладніше.
Захват жінок підупав, і на їхніх гидливих обличчях було написано «пфе», немов кохання — доля тільки осіб ніжних і значних, єдино гідних викликати інтерес порядного товариства.
Лікар провадив далі:
— Три місяці тому мене покликали до цієї жінки, коли вона вже вмирала. Напередодні вона приїхала возом, який правив їй за домівку і якого тягла шкапа — ви її, напевне, бачили, — а за возом бігли двоє великих чорних собак, її друзі й вартові. Священик був уже там. Вона призначила нас виконавцями заповіту і, щоб нам з’ясувати свою останню волю, розповіла про все своє життя. Я не знаю нічого такою ж мірою незвичайного та гідного жалю.
Батьки її плели солом’яні стільці. Вона ніколи не мала домівки, збудованої на землі.
Зовсім маленькою вона вже мандрувала, обірвана, заво-шивлена, брудна. Звичайно спинялись де-небудь на околиці, край канави. Воза випрягали, кінь пасся; собака спав, поклавши морду на лапи, а дівчина гасала по траві, поки в холодку придорожніх берестів батьки сяк-так лагодили старі стільці з усього села. Не багато розмовляли в цій пересувній оселі. По кількох словах, потрібних, щоб вирішити, кому обходити садиби, вигукуючи відоме: «Лагодимо стільці!» — починали скручувати солому, сидячи поруч або одне проти одного. Коли дитина відходила надто далеко або починала бавитися з якимсь сільським хлопцем, батько сердито відкликав її: «Вернись-но сюди, ледащо!» Оце тільки й було ніжних слів, які вона чула.
Коли дівчинка підросла, стали її посилати збирати сидіння дірявих стільців. Тоді в неї завелися подекуди знайомства з дітворою, але тепер уже батьки її нових друзів грубо кричали на своїх дітей: «Вернись сюди, пустуне 1 Нехай тільки побачу, що ти балакаєш з цими волоцюгами!»
Хлопці часто кидали в неї каміння.