Мені було тоді тринадцять років. Я був веселий, задоволений з усього, сповнений радості життя, як і всі в такому віці.
Отож якось наприкінці вересня, за кілька днів перед поверненням до колежу, я грався у вовка й гасав поміж дерев у самій гущавині парку; перебігаючи алею, я помітив моїх батьків — вони там гуляли.
Я пам’ятаю все, немов це сталося вчора. День був дуже вітряний. Під рвучкими подувами стрункі дерева в парку згиналися, стогнали — глухо, протягло, як стогне ліс під час хуртовини.
Зірване з дерев уже пожовкле листя, розлітаючись, немов ті птахи, кружляло в повітрі, падало й котилось — наче якісь прудкі звірятка стрімголов бігли алеями.
Надходив вечір. У гущавині вже стемніло. Вітер розгойдував гілля, розпалював мене, і я, немов збожеволівши, ганяв по парку і завивав, удаючи з себе вовка.
Ледве я помітив своїх батьків, як, ховаючись у листі, почав підкрадатися до них, мов справжній волоцюга.
Але не дійшовши до них кількох кроків, я, переляканий, зупинився. Мій батько, страшенно розгніваний, кричав:
— Твоя мати дурна, ось що; та не про твою матір тут річ, а про тебе! Я кажу тобі, що ці гроші мені потрібні, отже, я й вимагаю, щоб ти підписала!
Мама рішуче відповіла:
— Я не підпишу. Це капітал Жана. Я зберігаю його для нього й не хочу, щоб ти розтринькав його з дівками та покоївками. Досить, що ти проциндрив на них свої власні статки.
Тоді тато, аж трусячись з люті, повернувся і, схопивши матір одною рукою за шию, другою почав щосили бити її просто в обличчя.
Мамин капелюх злетів з голови, розкошлане волосся розкидалось по плечах; вона намагалася відбити удари, але де там! А тато, як знавіснілий, раз у раз бив та бив. Вона впала на землю, затуляючи обома руками обличчя. Але він перекинув її горілиць і лупцював далі, намагаючись відсунути її руки, якими вона прикривалася.
А я… мені здавалося, мій любий, що настав кінець світу, що порушено всі його відвічні закони. Я був приголомшений, як бувають приголомшені люди перед лицем надприродних явищ, перед лицем величезної катастрофи, якогось непоправного лиха. Мій дитячий розум потьмарився. І я, нетямлячись, пойнятий непереможним жахом, болем, страшенним сум’яттям, став чимдуж кричати. Батько, почувши мій крик, обернувся і, побачивши мене, підвівся й рушив до мене. Я подумав, що він зараз заб'є мене на смерть, і, немов зацькований звір, кинувся тікати навпростець до лісу.
Не знаю, скільки я так біг, — годину, певне, або й дві. Зайшла ніч, і я безсило поваливсь на траву та так і зостався там, не тямлячи себе від страху, пригнічений журбою, що могла розбити ущент бідне дитяче серце. Я замерз; напевно, мені ще й хотілося їсти. Настав ранок. Я не зважувався ні підвестись, ані зрушити з місця, ні повернутися додому, ні ховатися далі, страхаючись зустрічі з батьком, якого не хотів більше бачити. Може, я б так і помер там під деревом з горя й голоду, коли б мене не знайшов сторож і не привів силоміць додому.
Батьки мої трималися так само, як завжди. Тільки мати сказала мені: «Як ти налякав мене, погане хлопча! Я не спала цілісіньку ніч». Я не відповів нічого, тільки зайшовся плачем. Батько не промовив жодного слова.
Через тиждень я повернувся до колежу.
Та на тому, мій любий, для мене все скінчилося. Я побачив тоді зворотний, непривабливий бік життя; я не бачив з того дня його кращого боку. Що сталося в моїй душі? Яке диво в мені поперевертало всі думки? Не знаю. Але відтоді я втратив смак до всього, втратив будь-які бажання, любов до людей, охоту до будь-чого, всяке честолюбство й сподівання. Завжди в мене перед очима моя бідна мати, що лежить на землі в отій алеї, а батько лупцює її. Мама померла через кілька років. Батько живий і досі. Я з ним не бачуся… Гарсоне, кухоль пива!..
Йому принесли пиво. Він вихилив кухоль за одним разом. Потім узяв люльку, але руки в нього так сильно тремтіли, що він зламав її.
— Бодай йому, — сказав він, розпачливо махнувши рукою, — оце так справжня біда, щоб ти знав. Потрібен тепер цілий місяць, поки обкуриш нову.
І потім, через усю залу, повну вже диму й одвідувачів, вигукнув своє незмінне:
— Гарсоне, кухоль пива… І нову люльку!
У дорозі
Гюставові Тудузу
І
Коли поїзд рушив із Кана, у вагоні набралось повно людей. Всі були знайомі між собою, загальна розмова точилась не вгаваючи. Під’їхали до Тараскона, і хтось промовив:
— Оце тут трапляються вбивства.
Зараз же почались оповідання про таємничого невловимого вбивцю, що вже два роки як нападає на подорожніх і вбиває їх. Кожен висловлював свої здогади й гадки; жіноцтво, тремтячи, дивилося крізь вікна в нічну темряву, пойняте страхом, що от-от звідтіля, з темряви, раптом вирине людська голова. Пішли жахливі історії про лихі зустрічі, про поїздку в купе сам-на-сам у вагоні експреса з божевільним, про людей, які цілими годинами мали напроти себе невідому й непевну особу.
Кожен із присутніх чоловіків мав чим похвалитись, кожен хоч раз у житті за надзвичайних, чудних обставин злякав, на камінь обернув і врешті зв’язав злочинця, кожен виявив тут дивовижну відвагу й мужність. У лікаря, що взимку звичайно жив на Півдні, теж було що розказати.
— Щодо мене, — сказав він, — то мені ніколи не доводилось випробувати себе в такій пригоді; але я знав жінку — одну з-поміж моїх пацієнток, тепер уже покійну, — з котрою сталася найчудніша в світі річ — річ таємнича і зворушлива.
Була вона росіянка, графиня Марія Баранова, дуже високого роду і надзвичайної краси. Ви самі знаєте, які вони вродливі, оті росіянки, принаймні на наш смак, з їхніми витонченими рисами обличчя, з делікатними, ніжними устами, близько посадженими очима, колір яких трудно збагнути й визначити — сіро-блакитними, чи що, з їхньою холодною, трохи суворою грацією! Щось є в них зле й привабливе, горде й ніжне, солодке й жорстоке, словом — невимовний якийсь чар для француза. Зрештою, може, вся справа тут, власне, полягає в тім, що вони іншої, ніж ми, раси.
Графинин лікар чимало вже років як пересвідчився, що вона хвора на легені, і все переконував її виїхати до
південної Франції; вона, проте, нізащо не хотіла розлучатися з Петербургом. Нарешті однієї осені він побачив, що їй загрожує неминуча смерть, і сказав про це чоловікові. Той звелів дружині, не зволікаючи, рушити до Ментони.
Вона їхала в вагоні сама: слуги містилися в другому відділі. Сидячи біля вікна, трохи засмучена, дивилась молода жінка, як перебігали в неї перед очима поля та села, і гірко думала, що от вона самотня в світі, як билина, що всі її покинули, що нема в неї дітей, майже немає й родичів. Чоловікова любов до неї давно вмерла, і от він її відіслав тепер десь на край світу, і не подумавши супроводити її в подорожі, як відсилають до лікарні хворого лакея.
На кожній станції прислужник її, Іван, заходив поспитати, чи не треба чого господині. Це був старий, відданий слуга, завжди ладний виконувати, що лише йому звелять.
Настала ніч. Поїзд мчався як тільки можна швидко. До краю знервована, графиня не могла заснути. Врешті їй спало на думку перелічити гроші, що дав чоловік на дорогу, в золотих французьких монетах. Вона розчинила свій невеличкий ридикюль і блискучим водоспадом висипала собі на коліна дорогий метал.
Раптом їй війнуло в обличчя холодом. Здивована, вона підвела голову. Хтось прочинив дверці. Графиня Марія, злякавшись, похапцем накрила розкладені у неї на колінах гроші шаллю і застигла, чекаючи, що то буде. Так пройшло кілька хвилин — і перед нею став невідомий чоловік, без шапки, з пораненою рукою, у вечірньому одязі. Він тяжко дихав. Зачинивши двері, він сів, блискаючи очима, глянув на свою сусідку, а тоді обмотав хустиною руку, звідки точилася кров.
Молода жінка відчувала, що от-от зомліє зі страху. Цей чоловік, напевно, бачив, як вона рахувала гроші,— він прийшов убити й пограбувати її.
А той пильно дивився на неї, задихаючись, з перекривленим обличчям, очевидячки готовий от-от кинутись на неї.